Методичка автора конкурсного оповідання

не заморочуватись, назвати першим словом чи словосполученням, яке спало на думку; обирати з кількох найкрасивіших або найепатажніших варіантів; тицьнути пальцем у перше-ліпше слово на першій-ліпшій сторінці першої… ну ви зрозуміли, книги, коротше. Втім, іноді просто красива назва прокатує за символізм і філософічність. Але краще не ризикувати, за таке читачеві дозволяється мочити без особливого сорому.

автор хотів отак тоненько натякнути на те, що станеться, але вийшло товсто й негарно. Читач розчарований, йому зламали весь кайф від читання. У автора все ж вийшло тоненько натякнути, але наприкінці читання стає зрозуміло, що в назві прихована підказка. Читач розчарований, він занадто неуважний або дурний, щоб зчитати натяк одразу, але виду не подасть, скаже, що розкусив автора з перших нот, а всьому виною назва.

логічно, що в більшості випадків формулювання теми якось перетинається за змістом із тим, що відбувається, особливо якщо оповідання написане саме на цю тему, а не просто так. Але автору, який визнав себе найрозумнішим, обов'язково потрібно пояснити, що це оманливе враження.

не заморочуйтесь, ставте крапку. Я поганого не пораджу.

без назви.

дістати з кишені широких штанів заготовку і прикріпити до неї суперклеєм тему. Неуважно прочитати тему, не зрозуміти її сенсу. Вирішити, що сенсу в темі немає, і написати просто щось. Щось можна вільно почитати десь-інде. А на конкурсі — зась.

починати писати в процесі першого прочитання теми, а то й раніше. Писати перше, що спало на думку, у автора ж особливе, нестандартне мислення. І таких авторів — легіон. При великому скупченні одноманітних виробів — хочеться вивести всіх у двір і розстріляти без суду й слідства, не озираючись на літературні чесноти.

чим більше теми в тексті, тим краще. Навіть найнеуважніший читач рано чи пізно її помітить. Тож звитяжте.

прогулювати уроки, забити на вищу освіту, стати банкіром і розсікати вулицями на мерседесі з особистим водієм. Ні, це, загалом, дуже, дуже правильно! Але — якщо не писати при цьому оповідань. Якщо писати — піти в перший пункт і не читати там далі першого речення. А у випадках, коли автор вважає, що на всі дрібні помилки в його геніальних творіннях неодмінно має потім знайтися коректор — потрібно гнати його брудним віником у найближче видавництво, хай там удачі шукає, а не на конкурси суне.

якщо річ дописана — це вже чудово! Скоріше, скоріше надсилайте її, а то відключать інтернет назавжди!

довгі, складні речення — наше все. Допустити серед них просте — смертний гріх, якщо тільки це не особливий стилістичний прийом. Більше описів, монологів, потоку свідомості, більше речень в абзаці й довших, текст — річка, голова майнула в небо, небо в голову дало, і пішло, пішло, пішло.

оповідання, що складається з голого діалогу — у більшості випадків (винятків мало, але вони є) ідеальне. Оповідання, повністю складене з простих і зрозумілих речень — залишає небувалий простір для фантазії читача, якщо він ще не заснув.

матюкатися досхочу. А що, зараз усі так балакають.

але ж не все ще написано до нас. Якщо десь читали про потраплянця — потрібно писати про потраплянця. Найімовірніше, про них іще ніхто не писав до вас із тим вашим автором. Свіжим задумам потрібно давати волю. А вже читач-бо оцінить по заслузі, можна навіть не сумніватися.

почитайте пару класичних книжок в обраному вами жанрі й просто позичте з них сюжет. Радість впізнавання неминуче забезпечить вам необхідну читацьку симпатію.

винайти свій власний жанр, крутий і несхожий на всі інші, бездумно скомпільовавши його з перших, які під руку потрапили. Ходити й розповідати, що це мейнстрим, а якщо трохи соромно — що андеграунд.

у хорошому тексті всього має бути вдосталь. Навмання розкидати типові сюжетні повороти на кшталт зради, гарної бійки, кохання і всього такого, розмішати це з випадковими й необґрунтованими зустрічами й перетинаннями головних персонажів — і читати буде справді цікаво й інтригуюче.

гоп-стоп, гоп-стоп. Лінійний квест штибу «принеси-подай», під час якого герой переміщується з пункту А в пункт Б і кілька разів щось там робить.

бути вільним художником, кроїти на свій розсуд, ставити все з ніг на голову, мішати й перемішувати. Оповідання починається тоді, коли з'являються потрібні слова, і закінчується, коли сказати більше нічого. Як це буде читатися — не так уже й суттєво.

втомитися від власних персонажів і наприкінці максимально ефектно всіх убити. Обірвати оповідь на найцікавішому місці й запропонувати дочекатися наступної серії. Подати під виглядом оповідання шматок повісті чи роману.

перетворити весь текст на роздуми, які зрідка й майже непомітно переривають дрібні сюжетні повороти. Повторювати те саме різними словами, аргументуючи це душевними метаннями героя. Розводити зайву філософію там, де вона недоречна. Зробити все, щоб читач позаздрив багатому внутрішньому світу героя, а тоді заснув.

відмовитися повністю від будь-яких психологічних моментів, усі тексти писати про бездушних дерев'яних бовванів, які ведуть активний, але безглуздий спосіб життя, без страху, докору й мізків.

почати оповідання зі сторінкового брифінгу, що описує сухим діловим тоном, як у нас справи в цю епоху в цьому місці. Вже на другому абзаці такої шпаргалки смутно хочеться лупцювати автора по колінах і стегнах, як Самсон філистимлян.

створювати оманливу глибину й інтелектуальність, додаючи глухі кути, які зустрічають допитливого читача цегляною стіною. Додати в текст щось смачненьке — мало. Потрібно ще вміти його використати, щоб не висіло на стіні скалкою у сприйнятті.

якщо автор раптом загнав себе і завів свого персонажа в ситуацію, з якої на перший погляд немає виходу — знехтувати, вальсуємо. Навіщо замислюватися про правдоподібність, коли можна скинути рояль на голову ворогу чи артефакт у руку герою. Читач тільки цього й чекає.

будь-які косяки аргументувати альтернативною реальністю, у якій вони можливі. Якщо присутній страх і певний сором — писати тільки про те, що знаєте з особистого досвіду. Такі оповідання дуже популярні через свою актуальність і невмирущу цікавість.

покинуті кошенята, маленькі дівчатка з різноманітною інвалідністю, добрі бабусі, що замерзають на лютому морозі. Вся суть людської жорстокості — ось про що потрібно писати прозу. Хай люди сплакнуть і замисляться…

намагатися будь-що розсмішити читача. Запихати в оповідання всі жарти, які вигадалися в процесі написання й здаються вам вдалими. Перетворювати все на безпросвітний стьоб. Стьоб — це не завжди погано, але й рідко коли добре.

офіціанте, всім рожевих шмарклів із цукром!

потрібно писати так, як буде найяскравіше. У наш-то час люди знають толк у садизмі, відхиленнях і перверсіях. Зате це обов'язково запам'ятається.

бездумно тролити моралістів, перетворивши це на самоціль.

не пити й вести здоровий спосіб життя. Писати тексти, позбавлені будь-якого сенсу, тому що вам так хочеться і тому що це весело. Задумувати щось серйозне, засноване на завідомо маячних ідеях. Втім, це все відносно. Залежить від того, кому ви збираєтеся таке показувати.

плодити персонажів бездумно, навіть якщо їхня роль у тексті зводиться до однієї-двох реплік. Чим більше людей — тим епічніше й захопливіше.

обмежуватися ім'ям, професією та зовнішністю героїв, а то й просто ім'ям і професією. У читача повинна бути можливість легко уявити на їхньому місці себе, своїх родичів, близьких і, звісно, ворогів. Так приємніше читається.

герой уміє все, чого не вмієте ви, і будь-яку проблему вирішує з легкістю, гідною кращого застосування. До того ж, удача на його боці завжди й у всьому.

життя — огидна штука. У ваших силах довести це найнаочнішим прикладом. Жалюгідні герої завжди викликають нежартівливе співчуття. Тому кожна нова невдача повинна бути ширшою й глибшою. З якоїсь вони все-таки не виберуться.

особливі люди діють по-особливому. Хай це буде безглуздо й незрозуміло — геніїв теж ніхто не розуміє. Немає сенсу писати про розумних і практичних людей, коли є дивні диваки, яким не повірить не тільки Станіславський.