Говард Філіпс Лавкрафт.
Недолугий архітектор космічного жаху.

Мене буквально вивертає від однієї згадки про істоту на ім'я Говард Філіпс Лавкрафт. Гортаючи життєпис творця міфів про Ктулху, будь-який аналітик неодмінно спіткнеться об дику суперечність. Перед нами постане суб'єкт, якого нині без зайвих реверансів нарекли б містким словом «довбоящер». Письменник скидався на ходячу енциклопедію безглуздих страхів, а його хвороблива тендітність викликає лише огиду. А здатність цього дивака пристосовуватися до суспільства перебувала десь на рівні куди ще не спускався навіть Камерон.

Важко поважати зрілого чоловіка, здатного зомліти від легкого подиху вітерцю, складно співчувати митцю, який боявся переступити поріг власного дому через панічний жах перед чужими акцентами або незвичною архітектурою. Усамітнений затворник був клінічним боягузом, якого до нестями лякала сама ідея фізичного перебування на планеті Земля.

Проте саме тут криється найкраща насмішка літературної долі. Неврастенік, що ховався від сонячних променів у задушливих кімнатах, зумів викувати з своїх неврозів величний монумент горору двадцятого століття. Космічний жах вийшов саме з панічної боязні вийти за межі власної спальні, залишивши відважні експедиції у невідоме шукачам пригод. Схиляю голову перед літературним хистом прозаїка настільки ж щиро, наскільки зневажаю його людську сутність. Мізерність побуту дивним чином переплавилася в велич текстів. Філософія космізму, що проголошує нікчемність людства перед обличчям байдужого Всесвіту, виявилася крутезним захисним панциром для особи, фізично неспроможної дійти до найближчої крамниці.

Пропоную весело й спираючись виключно на задокументовані факти розібрати цього дивака від літератури. Подивимося, як із відрази до алгебраїчних рівнянь та панічного страху холоду виросла ціла міфологія. Параноїдальні вигадки перетворилися на химерний літературний кошмар, що змушує покоління читачів здригатися від кожного шурхоту в темряві. Не мене, але знаю любителів його творчості, що щиро вірять в існування Ктулху.

Руйнування міфу про кондиціонери

У мережі блукає кумедний мем. Користувачі полюбляють висміювати патріарха космічного жаху, стверджуючи, ніби Лавкрафт панічно боявся кондиціонерів. Моя уява малює картини, де великий письменник з криком утікає від гуркотливої кліматичної техніки. Реальність виглядає дещо жалюгідно, змушуючи мене лише посміхатися.

Насправді він боявся аж ніяк не інженерних винаходів. Ну, це було б тупо, погодьтеся. Справжнім джерелом тваринного жаху для митця виступало будь-який прояв холоду! Тендітний організм Лавкрафта працював із постійними дивними збоями. Пойкілотермія – нездатність тіла самостійно підтримувати стабільну температуру, саме вона перетворила відлюдника на заручника кімнатного термометра. Письменник цілком серйозно скаржився у численних листах, що падіння температури нижче тринадцяти градусів за Цельсієм загрожує йому негайною смертю. Зимові місяці були часом добровільного домашнього арешту! Він навіть від вигляду снігу за вікном відчував фізіологічний біль! Я не вигадую! Ми реально маємо справу з літературним титаном, якого міг звести в могилу звичайний протяг із напіввідчиненої кватирки.

Недолуга фізіологічна вада лягла в основу знаменитого оповідання «Холодне повітря». Хто читав – той знає. Сюжет розгортається навколо безіменного оповідача, який винаймає кімнату в убогому нью-йоркському пансіоні й помічає підозрілий витік аміаку з верхнього поверху. Там мешкає ексцентричний доктор Муньйос. Загадковий ескулап тримає апартаменти в стані крижаної холоднечі, використовуючи складну систему аміачних труб, що живляться від бензинової помпи.

У кульмінаційний момент насос виходить із ладу. Починається стрімке потепління, і доктор Муньйос на очах у приголомшеного свідка перетворюється на калюжу смердючого слизу. Відкриється моторошна істина, що лікар помер багато років тому і увесь цей час ілюзія життя підтримувалася завдяки штучному охолодженню плоті.

Звісно ж, читач, далекий від біографії автора, побачить тут блискучий, новаторський боді-горор. Психоаналітик має помітити особисту «проєкцію». Лавкрафт просто вивернув власну фобію навиворіт і написав непогане оповідання. У реальності тепло рятувало нещасного від страждань, повертаючи здатність рухатися. У літературному творі письменник зробив холод єдиним способом продовжити існування мерця. Перенесення досить очевидне та викликає хіба-що сміх. Похмура естетика новели тримається майже виключно на небажанні автора вдягати тепле пальто.

Математика для відстаючих (розумово)

Досліджуючи інтелектуальний профіль Лавкрафта, неможливо оминути увагою його кумедні академічні травми. У юності майбутній класик пристрасно мріяв про кар'єру професійного астронома. Юнак годинами задивлявся в телескоп, видавав рукописні журнали з власними спостереженнями за небесними світилами, заворожений таємницями зоряного неба. Проте шлях до наукових вершин перегородила непереборна стіна, тому що навіть найпростіша математика виявилася непідйомним тягарем. Він банально не міг опанувати навіть просту алгебру. Спроби збагнути засади вищої математики наводили на молодого Лавкрафта стан майже повного інтелектуального паралічу. Через постійні нервові зриви, спровоковані безпорадністю перед точними науками, він так і не спромігся закінчити навіть старшу школу. Замість того щоб найняти репетитора, виявити бодай трохи наполегливості чи змиритися з гуманітарною природою свого розуму, наш герой обрав дивовижний шлях. Він оголосив ВСІ точні науки джерелом усесвітнього, космічного зла. Ну, а чому б і ні?

Неспроможність розв'язати рівняння трансформувалася в цікавий літературний троп. Неевклідова геометрія стала у творах митця головною ознакою чужорідного, диявольського втручання. У легендарному «Поклику Ктулху» архітектура затонулого міста Р'льєх постає як неправильні кути, які зводять крихкий людський розум із глузду. Звичайний школяр, схопивши двійку з геометрії, може просто посумувати, але ж Лавкрафт змусив геометричні фігури порушувати закони фізики задля винищення людства. Веселий був дядька…

Апофеозом математичної фобії є оповідання «Сни у відьминому домі». Головний герой, уразливий студент Волтер Джилмен, вивчає квантову фізику в університеті, попутно захоплюючись прадавнім фольклором. Юнак оселяється в проклятій кімнаті зі скошеними кутами. Згодом з'ясовується «страшна!» деталь: стара відьма Кеція використовувала математичні розрахунки, які перевершували праці Планка, Гейзенберга та Ейнштейна, щоб пробити пролом між вимірами. Вища математика тут без жодних іносказань прирівняна до чорної магії і занесена в розряд окультного і страшного. Бу!

Компанію відьмі складає фамільяр на ім'я Бурий Дженкін -огидне створіння, що скидається на величезного щура з людськими долонями (Фу). Воно бігає неевклідовими траєкторіями й нашіптує прокляття. Усі фантасмагоричні видіння народилися лише тому, що автор свого часу не зміг подужати підручник з матаналізу. Отже. Перед нами еталонна форма інтелектуальної сублімації. Перетворити власну нетямущість у царині точних наук на загрозу всесвітнього масштабу – для такої місії справді потрібен збочений, хворобливий геній.

Морепродукти як провісники Апокаліпсису

Перейдемо до найвідомішої кулінарної нестерпності в історії світової літератури. Говард Філіпс не переносив рибу. Будь-які дари моря викликали в нього люті напади нудоти, а запах смаженої тріски змушував панічно змінювати маршрут вечірньої прогулянки. Зовнішній вигляд восьминогів чи крабів взагалі провокував екзистенційний шок аж до непритомності.

Для звичайної людини нелюбов до риби означає лише ввічливу відмову від візиту до суші-бару, але для Лавкрафта подібне почуття стало фундаментом для створення найбільш упізнаваного монстра сучасної поп-культури. Великий Ктулху, що вічно спить на дні Тихого океану, є всього лише гігантською, гротескною поміссю кальмара й дракона (у всякому випадку, я саме так вважаю). Поява милої потвори, чомусь завжди супроводжується відразливим смородом тліну й мулу, а тушки незліченних служників божества вкриті якоюсь слизькою лускою, що викликає в героїв напади божевілля.

Неймовірно кумедно спостерігати, як мільйони відданих фанатів по всьому світу носять футболки із зображенням Ктулху, навіть не здогадуючись про істинну природу створення. Шанувальники палко обожнюють вигадану суть, створену просто через те, що інфантильний автор гидував устрицями... Уся хтонічна міць міфів спирається на жалюгідну гастрономічну примху.

Розвиток такої водоплавної фобії досяг піку в, без перебільшення, шедевральній повісті «Тінь над Іннсмутом». Головний герой через антикварний інтерес прибуває до занепалого портового містечка, в якому місцеві мешканці мають дуже специфічну зовнішність, яку охрестили «іннсмутським обличчям». У цих людей витріщені очі, які ніколи не кліпають, на шиях помітні дивні складки, що нагадують зябра, а хода схожа на незграбне човгання. Згодом відкривається «страшна!» правда – городяни є гібридами звичайних людей та безсмертних глибоководних монстрів. Страшне!

Мандрівник у паніці тікає, відчуваючи всюди огидний рибний запах. Фінал твору приносить ще одне «страшне» одкровення – оповідач виявляє власну генетичну спорідненість із цими істотами і починає стрімко мутувати, готуючись піти на дно океану до холоднокровних предків…

Абсурдність ситуації полягає в тому, що історія, за чутками, надихалася реальними генеалогічними пошуками письменника. Якось він із жахом виявив у своєму роду незначну домішку валлійської крові. Для запаленого, расистського мозку (так він був ще й диким расистом), зацикленого на чистоті англосаксонського походження, відкриття стало катастрофою. У спотвореному сприйнятті Лавкрафта виявитися нащадком кельтів означало те саме, що перетворитися на слизьку амфібію. Параноя його не знала меж, перетворюючи найменше відхилення від аристократичного ідеалу на привід для створення хтонічного жаху.

Варто зазирнути в систематику лавкрафтівського марення, де простежується прямий зв'язок між побутовими страхами та літературними тропами. Фізіологічне неприйняття холоду породило ідею низьких температур як єдиного засобу продовження посмертного існування доктора Муньйоса в оповіданні «Холодне повітря». Шкільна безпорадність перед геометрією вилилася в неевклідові кути Р'льєху, що руйнують розум у «Поклику Ктулху» та «Снах у відьминому домі». Огида до дарів моря закономірно втілилася в расу глибоководних та бога-кальмара. Навіть дрібні побутові прикрощі, як-от крадіжка штанів із коридору, трансформувалися в таємні культи іммігрантів-сатаністів у Брукліні в новелі «Жах у Ред-Гуку». А токсична мати, яка щодня називала сина виродком і дебілом, надихнула на створення щемливої сповіді монстра в «Ізгої», де герой на смерть лякється власного відображення.

Гастрономічний кошмар Лавкрафта

Я не хочу, але мушу спробувати серйозно проаналізувати дієту творця міфів, від якої будь-який (вибачте) сучасний дієтолог звільнився б від пережитого шоку. Лавкрафт підніс харчову економію до рангу якогось збоченого мистецтва. Раціон його формувався під впливом хронічних злиднів та абсолютної байдужості до власного здоров'я.

У численних листах письменник із маніакальною точністю, до останнього цента, вираховував вартість проживання. Автор гордо заявляв адресатам, що витрачає на їжу не більше трьох доларів на тиждень, щиро вірячи, ніби такий спартанський режим не веде до виснаження. Основою виживання стали… консервовані боби. Доповнював цей музичний кулінарний шедевр шматок черствого білого хліба, рясно посипаний дешевим сиром.

Звісно ж, що травлення письменника перебувало в досить катастрофічному стані. Через згадану ваду дивак обмежувався двома прийомами їжі на добу, стверджуючи, що частіші трапези викликають в нього пекельний біль (мабуть у сраці). Узимку, коли температура за вікном падала, він узагалі відмовлявся залишати домівку заради свіжих продуктів, тому консервна банка стала головним союзником у боротьбі за жалюгідне існування. В одному з листів він згадує свій фірмовий рецепт щастя – взяти буханець хліба, розрізати на чотири частини, вивалити на кожну порцію консервовані боби від компанії Heinz, увінчавши композицію товстим шматом найдешевшого сиру. Людина, яка описувала неймовірні космічні жахи, харчувалася так, наче сама була безправним в'язнем середньовічного підземелля. Хоча я впевнений, що в’язні, все ж, їли краще.

Окремого мого сарказму заслуговує ставлення Лавкрафта до солодкого. Якщо звичайна їжа лише підтримувала життя в кістлявому тілі, то цукор був для нього майже справжнім божеством. Митець відкрито зізнавався, що його ідеальний десерт має повністю складатися з чистої сахарози. У звичайну чашку кави цей довбень насипав щонайменше чотири чайні ложки цукру, перетворюючи напій на сироп.

А! Ще ж була любов до морозива, яка мала, без перебільшення, маніакальний характер. Відомий анекдотичний випадок, пов'язаний із зустріччю з ілюзіоністом Гаррі Гудіні. Великий ескапіст найняв Лавкрафта як «літературного негра» (так, я пам’ятаю, що так неможна, але це сталий вираз) для написання оповідання «Похований з фараонами». Під час спільної вечері Гудіні замовив для блідого, виснаженого компаньйона специфічний десерт: половину величезної дині, до країв наповнену кавовим морозивом. Цей смаколик вважався улюбленими ласощами в Новій Англії, і Лавкрафт поглинав його в неймовірних кількостях.

Інколи в цей убогий раціон вривалася італійська кухня, тому Лавкрафт дозволяв собі тарілку спагеті з м'ясним соусом, де щедра порція порошкового пармезану вважалася вінцем кулінарного творіння. Дивно, як при такому рівні споживання швидких вуглеводів та дешевих консервантів його організм взагалі функціонував. Фізичне виснаження було вірним супутником майстра. Винятком був лише короткий період шлюбу, коли дружина намагалася відгодувати чоловіка нормальною їжею, що викликало в письменника лише роздратування. Після розлучення Лавкрафт із радістю повернувся до улюблених консервів, стрімко втрачаючи вагу. Цілком імовірно, що добра половина галюцинаторних видінь у текстах була спровокована браком вітамінів та нирковою недостатністю.

Бруклінська ганьба

Моє улюблене. Расизм Лавкрафта може викликати у вас відторгнення. Адже письменник був не «звичайним» ксенофобом, а дійсно печерним, «диким» шовіністом, якого до усрачки лякали… чужі мови. Ага. Саме мови. Переїзд до Нью-Йорка здався йому зануренням у філію пекельного пекла. Натовпи іммігрантів на вулицях викликали напади неконтрольованої істерики. Проте, не буду базікою. Ось вам приклади.

На початку 1925 року наш герой перебрався до нової квартири в Брукліні, на Клінтон-стріт. Пересічне рішення обернулося грандіозною трагедією (хто б сумнівався…). Хтось проник до гардеробного алькова (така спеціальна ніша в кімнаті) біля дверей, і викрав нечисленні костюми письменника. Для гордого, але витончено-злиденного нащадка британських колоністов утрата штанів стала серйозним ударом. У листі до тітки Лілліан Лавкрафт навіть намалював жалісливий ескіз, зобразивши себе голим, де причинні місця сором'язливо прикривала довга намальована борода.

Втрата гардероба остаточно зламала крихку психіку нашого «героя». Подальша ксенофобія нагадує вже образу розбещеної дитини, у якої хулігани відібрали улюблену іграшку.

Помстою за вкрадені брюки стало сповнене жовчі оповідання «Жах у Ред-Гуку». Головний герой, детектив поліції Томас Мелоун, розслідує серію загадкових викрадень у районі Ред-Гук, населення якого змальоване як лабіринт дивних злиднів. Лавкрафт виливає на сторінки тони ненависті, описуючи іспанські та італійські прошарки суспільства як збіговисько дегенератів.

У центру сюжету Роберт Сейдем – колись респектабельний затворник, який раптово зв'язується з кримінальними мігрантами. З'ясовується, що в підвалах Брукліна діє таємний культ, прихильники якого поклоняються Ліліт і використовують нелегальних іммігрантів для кривавих ритуалів.

Уся нагромаджена конструкція є нічім іншім, як істерикою. Автору забракло сміливості встановити надійний замок на двері алькова, тому він віддає перевагу звинуваченню сусідів у служінні вавилонським демонам.

У всьому винна генетика

Давайте будемо розбиратися в причинах важкого ураження психіки нашого сумного героя, для чого нам неминуче доведеться вивчати сімейне дерево. Як це не дивно звучить (сарказм), але батьки Лавкрафта закінчили свої дні в одній і тій самій психіатричній лікарні. Клініка у Провіденсі стала останнім прихистком для нещасної родини. Батько, Вінфілд Скотт Лавкрафт, потрапив туди з діагнозом, який зараз дослідники трактують як пізню стадію сифілісу, хоча сам Говард до кінця життя вірив у версію про нервове виснаження через перевтому. Вінфілд провів у стані повного паралічу п'ять років; хлопчику на момент госпіталізації батька виповнилося лише три роки.

Вихованням хворобливої дитини зайнялася мати. Сара Сьюзан Філліпс Лавкрафт була прикладом, як зараз кажуть, токсичної матері. Після втрати чоловіка жінка впала в тяжку депресію, кутала малого Говарда в похмурі траурні шати й ні на мить не випускала з поля зору. Але головним злочином дами стали систематичні словесні знущання з зовнішності сина.

Мати регулярно, при сторонніх, називала власну дитину гротескною, наполегливо радила ховатися в будинку й уникати денних прогулянок, аби потворне обличчя не налякало перехожих. Пізніше жінка сама стала жертвою галюцинацій, розповідаючи сусідам про фантастичних істот, що ховаються за будинками. Виростити генія горору виявилося досить просто – достатньо було щодня методично переконувати вразливу дитину в тому, що вона є огидною потворою.

Прямим наслідком материнської «любові» стало пронизливе оповідання «Вигнанець». Головний герой живе в стародавньому замку без дзеркал, ніколи не бачив інших людей, а вибравшись назовні, потрапляє на світський прийом, де гості в паніці розбігаються. Герой торкається монстра у золоченій арці й лише за мить усвідомлює, що це він торкнувся дзеркала…

Оповідання є саме автобіографією, адже мати Лавкрафта успішно заклала в сина такий велетенський комплекс неповноцінності, що той покірно прийняв роль відразливого мутанта. Може саме тому його монстри викликають радше екзистенційний жаль, ніж первісний страх? Письменник асоціював себе з відкинутими тваринами, що сидять у темряві підземель.

Ерос. Далі 18+, я попередив!

Тема сексуальності в житті творця космічних кошмарів заслуговує на окрему розповідь. Концепція фізичної близості викликала в Лавкрафта дійсно глибоке відторгнення, а його твори переповнені мотивами виродження через міжвидове схрещування. При цьому сам візіонер залишався цнотливим аж до тридцяти чотирьох років.

Але у нудне існування раптово втрутилася Соня Грін – активна, підприємлива розлучена УКРАЇНКА єврейського походження (так, я мусив на це вказати). Вона якимось дивом спромоглася затягнути переконаного мізантропа під вінець. Підготовка Лавкрафта до шлюбної ночі, це саме по собі як комедійний епізод. За свідченням Соні, письменник купив у книгарнях купу профільної літератури й прискіпливо, наче перед іспитом з алгебри, вивчав медичні брошури з сексології, аби збагнути механізм репродуктивного акту. Просто нагадаю ще раз, що йому було ТРИДЦЯТЬ ЧОТИРИ!!!

Людина, здатна детально описувати ритуали злиття ошуканих культистів із глибоководними жабами, потребувала друкованої інструкції з картинками для інтимного спілкування з законною дружиною…

Але його сімейне життя виявилося коротким. Соня Грін згадувала, що ей доводилося брати всю ініціативу в спальні, а саме згадування слова «секс» змушувало чоловіка здригатися. Згодом він заявив шокованій дружині, що пік його чоловічих бажань минув у дев'ятнадцять років, а після тридцяти він повністю втратив інтерес до плотських занять.

Пара роз'їхалася, так і не оформивши розлучення належним чином. Дружина поїхала працювати, а Говард із полегшенням повернувся до Провіденса під крило старих тіток і до улюбленої дієти з бобів. Лібідо назавжди заснуло, поступившись місцем графоманським фантазіям. Відмова від людської близькості дозволила сконцентрувати всю невротичну енергію на створенні монстрів, «сублімувавши сексуальну фрустрацію» в слизькі щупальця Ктулху. Не знаю, чому саме так, але здогадуюся, що він був би в захваті від хентая.

Котячий філософ.

Розірвавши зв'язки з реальним світом, Лавкрафт знайшов порятунок в епістолярному жанрі. Біографи підрахували, що за життя він написав близько СТА ТИСЯЧ листів, поступаючись за обсягом переписки хіба що такому ж (або навіть гіршому) придурку – Вольтеру (там рекорд всіх часів. 20 000 листів, що дійшли до наших днів).

Лавкрафт створив, таку собі, гігантську поштову імперію. Він спілкувався з Робертом Говардом, тим самим, творцем Конана-варвара, давав поради молодому Роберту Блоху, майбутньому автору «Психо», листувався з десятками, якщо не сотнями початківців. Така «мережева» активність повністю замінювала йому реальність. А ще, він дуже часто заощаджував на їжі, аби оплатити поштові марки для відправки чергового філософського трактату.

Ну, й до зрозумілого. Особливе місце в серці дивака посідали кішки. Він написав масштабне есе на три тисячі слів, доводячи вищість котячого племені над собаками. Лавкрафт навіть приманював сусідських котів м'ятою та завжди дозволяв їм спати на рукописах і гратися з улюбленою ручкою Waterman. Паперові конверти служили куленепробивним щитом від огидного йому соціуму. У листах він міг почуватися гоноровим британським аристократом або цинічним мислителем.

Саме тому досить іронічно виглядає заочна сміливість на тлі рідкісних публічних проєктів. Співпраця з Гаррі Гудіні була єдиним шансом на серйозну монетизацію таланту. Журнал «Weird Tales» замовив літературну обробку спогадів ілюзіоніста. Вислухавши байку Гудіні про викрадення в Єгипті, Лавкрафт подумки назвав її повною нісенітницею, але щедрий аванс змусив проковтнути снобізм.

На подив всіх, оповідання «Похований з фараонами» мало шалений успіх. Гудіні навіть намагався залучити прозаїка до роботи над книгою «Рак забобонів» (вважається, що написано, але втрачено в 1926 році). Раптова смерть фокусника поставила хрест на прибутковому проєкті, тому письменник знову занурився в поштове вигнання, отримуючи копійки за шедеври. Лавкрафт підсвідомо саботував будь-який свій кар'єрний успіх, адже популярність вимагала б виходу в світ та перебування на свіжому повітрі, а може й (збав Боже) справжнє спілкування з людьми.

У підсумку, постать Говарда Філіпса Лавкрафта викликає особисто в мене лише співчуття, змішане з подивом. Переконаний шовініст та расист, клінічний боягуз, людина, що панічно жахалася рибного смороду й протягів, та не вміла забезпечити собі навіть збалансованого харчування.

Таким чином можна навіть вивести таку собі тезу, що жах на папері народжується взагалі не від відваги і найглибші безодні відкриваються саме еталонним боягузам. Людина, яка тремтить від дійсності, здатна екстраполювати власну мізерність на весь всесвіт, населяючи космос сліпими, байдужими богами.

Письменник помер у злиднях у 1937 році, так і не дізнавшись про майбутню славу. Виснажене консервами тіло здалося під натиском хвороб, але смішні страхи здобули безсмертя, перетворившись на пантеон Великих Древніх у безжальному, неевклідовому Всесвіті.