Визирати з-за дверей, на яких останній тиждень висіла табличка “адміню сайт, не турбувати!” було трохи моторошно, але така вже доля головного ідеолога — бути готовим до зустрічі з своїми страхами. В якій би формі вони не проявлялися.

Десь далеко Невідомий Автор Буття єхидно гмикнув і троп “в потрібний час, у потрібному місці” додався до сюжету. Енергозберігаюча лампочка згадала минулу реінкарнацію у формі факела готичного замку і вмикнула зловісний діммер.

Ідеолог обережно просувався до коридору, тримаючись правої стіни та ступаючи м'яко по вицвілому килиму. Оминув золоті двері з ручками у формі зміїних голів — сонцелика богиня редактури сьогодні була в ударі продуктивності і кривавий потічок авторських сліз весело жебонів з-під поріжку. Ряд залізних дверей молодших редакторів — десь неначе до одиночних камер, інші вкриті шпичастим орнаментом, ось тут гермоворота: що поробиш, у кожного свої жанрові смаки… До цілі призначення, виходу назовні, залишалося кілька метрів. І поки що, на противагу вимогам тропу, нічого не відбувалося… навіть якось дивно, ну коли ж, ну де ж теє зловісне?

Під правою ногою, яка вже впевнено і геть не тихо крокувала по килиму, щось тихенько рипнуло. Її колега завмерла в повітрі. Дідько. Ну як він міг забути, що єдині двері праворуч мають килимок з розпізнаванням кроку… Знову, мабуть, ілюзію наклали!

— А ось і Джонні! Заходьте, паноргу, не соромтеся! Давно вас не бачили, ой як давно…

Автоматичні двері привітно розчахнулися і порив вітерцю вимів до коридору біле пір’ячко. Застуканий на гарячому ідеолог важко зітхнув і ступив всередину.

— Та все справи, справи, ви ж розумієте. Адміню сайт, нещодавно рекламу запустив…

За вікном у небі саме якраз розгорталася нова невідома науці галактика у формі гігантської книги. Перехожі завмирали від шоку, падали на коліна і молилися; деякі завзято знімали видовище на смартфони. Але бети, звиклі і не до такого, не відривали уважних поглядів від новоприбулого шефа (хтось би сказав — хижих, але ні, головний ідеолог теж не перший день у проекті!).

— …А у вас як робота, мої любі? Кипить? От і молодці ! Ну от й добре, то я піду?

— Добре? Справді? — одна з бет вишкірилася, її муркотіння було більше схоже на гарчання.

— Яке ще добре? — просичала інша, — Кипить… як стухлий гейзер вона кипить! І так само тхне!

Розлючені вигуки і клекотіння дзвеніли у повітрі, тиснули на барабанні перетинки. Головному ідеологу тицьнули декількох голубів:

— Ось, поглянь!

Він взяв одного до рук, підважив. Насупився. Поглянув уважно у круглі пташині очі. Висмикнув одне перо і потримав між пальцями. І нарешті скептично перепитав:

— Це взагалі живе? Наче дохле... А ще й тхне...

— Якщо й живе, то як мінімум несмачне, як максимум отруйне. Суцільний пластик, аж рипить на зубах! А розгорнеш твір — всередині суцільні “підмет-присудок-обставина”, “сказав він, сказала вона” у кожному діалозі. Пластикові метафори й епітети, пластикові сюжети. Речення мініатюрні, як пиріжки форнетті. Суцільні нафтопродукти!

— ШІ? Але ж ми у правилах вказали чітко…

— Вказали! Але ж не читають! Кожен вважає, що от його шедевр точно тест Тьюринга пройде… А там навіть до тесту на айсік’ю далеко.

— І багато таких гхм... кмітливих?

Замість відповіді одна з бет вказала на один з червоних контейнерів:

— За сьогодні цей вже третій. А ще й не обід.

— У мене вже всі рецептори замилилися! Ледь не відправила один до зеленої клітки! Гидота!

— А я вже не впевнена, що можу відрізнити ШІшку від юнавтора! Останнє хоч трошки їстівне, на тотальне безпташшя…

— Від цього мікропластику вже нудить: де не ШІ у чистому вигляді, то так пишуть, ніби читають тільки згенеровану жвачку. Ось це сумно… і безкалорійно!

— Творів немає, а їсти хочеться!

Головний ідеолог насупив чоло: а це справді проблема. Ще трохи — і голодні бети підуть на вулиці, шукати поживних жертв деінде. Або почнуть під’їдати жовтих і зелених голубів із кліток… і чим тоді він буде годувати редакторів? Точніше, ким? Якийсь невтішний висновок вимальовується…

Перехожі на вулицях все ще вдивлялися у зоряний перформанс. Чотири вершника — з висоти хмарочоса вони видавалися лиш трохи більшими цятками, — виїхали з боку парку і неквапливо трюхикали по узбіччю, насолоджуючись ароматами квітучих каштанів і міського смогу. Кошлатий пес, що пригрівся на майже літньому сонечку, солодко позіхнув, розмірковуючи, чи варто прокидатися, аби встигнути до обідньої перерви у мʼясному магазині. Вуличний музика — молодик з трендово висвітленими пасмами, студент консерваторії — дістав з чохла блискучу трубу. Ідилічна картинка, як не дивися.

Головний ідеолог здригнувся і несміливо запропонував:

— Замовимо піцу? Чі суші?