Енн Маккефрі. Справжня Мати драконів, яка навчила зорельоти співати

Подія, на яку вітчизняні шанувальники фантастики чекали десятиліттями і в яку іноді вже відмовлялися вірити, нарешті набула цілком реальних, паперових обрисів. Книги легендарної Енн Маккефрі, жінки, яка перевернула з ніг на голову весь патріархальний світ класичної наукової фантастики, нарешті починають офіційно видаватися в Україні (принаймні вже є відповідна заява від поважного видавництва. Так, “Жорж”, ми чекаємо більше інформації!). Цей факт сам по собі є чудовим приводом для радості, але в ньому криється ще й неабияка історична іронія, яка точно сподобалася б самій письменниці.

Річ у тім, що Енн Маккефрі свого часу з відзнакою закінчила престижний Редкліфф-коледж за спеціальністю, яка називалася «Слов'янські мови та література». І ось цій випускниці довелося чекати майже століття від дня свого народження, щоб її найвідоміші тексти зазвучали однією з цих самих слов'янських мов на офіційному рівні в незалежній державі. Довгий час український книжковий ринок залишався в густій тіні імперських видавничих монополій, де іноземна фантастика постачалася читачеві виключно через російські переклади, бо так було «комерційно зручніше». Але часи змінюються, імперії тріщать по швах, а справжні дракони завжди знаходять шлях додому. Поява українських видань цих книг знаменує собою повернення до нормального світового культурного контексту.

Енн Маккефрі - людина, яка власноруч пробила товстелезну скляну стелю у наскрізь чоловічому клубі любителів бластерів 1960-х років, змусила суворих критиків визнати гігантських рептилій легітимним елементом космічної ери та довела, що жіночий погляд на майбутнє може бути не менш гострим, масштабним і комерційно успішним, ніж чоловічий. Аналіз її життя та творчості нагадує захопливий, місцями абсурдний, але незмінно життєствердний роман, де є все: від оперного співу в підвалах і багатогодинних суперечок про природу наукової фантастики до розведення чистокровних коней в ірландських замках і розіграшів з астронавтами NASA. Сідайте зручніше, ми вирушаємо на Перн, і цього разу з великою любов'ю, тому що я виріс на її творах, а отже мені є що вам розказати.

Космічний жарт. Народження вогняного тигра.

Для дівчинки, якій судилося влаштувати грандіозний переполох у жанровій літературі, дата народження була обрана космосом з відчутною іронією. Енн Інез Маккефрі з'явилася на світ 1 квітня 1926 року. Мало того, що це був День дурня (або ж День сміху), так він того року ще й збігся з Чистим четвергом. Як пізніше жартувала сама письменниця, з такою датою народження їй довелося все життя наполегливо підтримувати відповідну репутацію.

Астрологічний бекграунд виявився не менш промовистим і заплутаним. За китайським календарем вона народилася в Рік Вогняного Тигра. Для жінки в традиційному китайському суспільстві це вважалося вкрай несприятливим знаком - такі жінки нібито були занадто норовливими, владними і руйнували сім'ї. Проте її невістка-китаянка знайшла суто східне виправдання: оскільки Енн народилася о 13:30 (у годину Вівці за китайською системою), вона класифікувалася як «сплячий тигр». Це нібито робило її менш небезпечною для оточення, ніж тигрів, народжених на світанку, які виходять на полювання. Звісно, ті критики та редактори, хто стикався з її гострим розумом та здатністю відстоювати свої гонорари в зрілі роки, могли б довго і аргументовано сперечатися щодо її «безпечності».

До речі, квітень 1926 року став знаковим місяцем не лише через народження майбутньої Гранд-майстрині. Саме тоді Г'юґо Гернсбек (той самий, на честь якого названо головну фантастичну премію світу) почав видавати журнали «Fantastic» та «Amazing», заклавши індустріальний фундамент сучасної наукової фантастики. Ніхто тоді не міг передбачити, що долі цієї індустрії та новонародженої дівчинки сплітаються настільки міцно, що колись вона стане першою жінкою, яка забере собі на полицю статуетку з іменем цього самого Гернсбека.

Родина Маккефрі була тим ще специфічним середовищем для формування особистості, нагадуючи ірландський ситком з інтелектуальним ухилом. Її батько, Джордж Герберт Маккефрі, був блискучим науковцем. Він мав дипломи бакалавра (з відзнакою), магістра та доктора філософії з державного управління престижного Гарвардського університету, але не був типовим кабінетним «ботаніком». Батько встиг послужити кадровим офіцером у Сімдесят восьмій «Блискавичній» піхотній дивізії (Seventy-eighth Lightning Division. Гугліть, там окремо цікава історія) під час Першої світової війни, а після неї залишився в Європі як офіцер військової адміністрації у зруйнованій війною Польщі.

Від армійських часів йому дістався не лише чин полковника, але й те, що Енн називала «командирським голосом». Його голос був таким гучним, що він міг кликати своїх дітей додому з відстані трьох-чотирьох кварталів. Сусідські дітлахи нервово хіхікали і глузували з цього, але в родині Маккефрі дітей вчили пишатися тим, що вони «інші» і не схожі на сіру масу.

Гумор та сарказм були невіддільною частиною їхнього щоденного побуту. Під час Другої світової війни її батько та брат Г'ю (якого в родині називали просто «Мак») служили в армії. Заповнюючи обов'язкові армійські жетони, де потрібно було вказати домашню адресу чи контакти родичів, вони жартома вписали туди банк «Ірвінг Траст Компані». Між собою вони називали цей банк «Старою доброю непохитною довірою». Це була краща ілюстрація того, як родина ставилася до життя: якщо можна над чимось пожартувати, то обов’язково потрібно жартувати! Г'ю загалом мав специфічне почуття гумору: їхню спільну з сестрою нудну роботу з прибирання двору та саду на вихідних він описував не інакше як «робити манікюр мурашкам на пальцях ніг».

Сама ж Енн до чотирнадцяти років не була янголятком. За її власним зізнанням, у дитинстві вона була «войовничим, самовпевненим, егоцентричним та галасливим дівчиськом». Вона була переконана у власній геніальності і не зважала на думку інших. Момент прозріння настав у таборі для дівчат-скаутів імені Мадлен Малфорд. Юна Енн випадково опинилася поруч із наметом вожатих і підслухала їхню розмову. Дорослі жінки з полегшенням обговорювали, яким спокійним і прекрасним буде залишок літа, коли поїде «це нестерпне дівчисько Маккефрі». Для підлітка це міг би бути кінець світу, істерика і травма на все життя, але Енн зробила інший висновок. Раптом майбутня зірка усвідомила, наскільки вона непопулярна і неприємна для оточення. Таке відкриття призвело до глибокої трансформації її характеру, адже вона не зламалася, а просто вирішила стати людиною, з якою іншим буде комфортно. І це їй вдалося настільки добре, що в дорослому віці вона стала однією з найулюбленіших фігур у фанатському середовищі.

Її мати, Енн Дороті (дівоче прізвище МакЕлрой), яка працювала агенткою з нерухомості, мала не менш пробивний і залізний характер. Коли виникла потреба влаштувати доньку до престижної школи Стюарт Хол (Stuart Hall), мати застосувала тактику емоційного шантажу. Вона прийшла в кабінет до декана, як потім жартували в родині, «розмахуючи немовлям і прапором». Мати використала хворобу свого наймолодшого сина Кевіна та гучні патріотичні сентименти (батько ж бо на війні!), щоб тиснути на сумління декана і домогтися зарахування Енн.

В епоху, коли головним і чи не єдиним призначенням жінки суспільство вважало вдалий шлюб, батьки Маккефрі пішли іншим шляхом. Вони прищепили їй «крамольну» думку, що вона не повинна обирати щось одне. Вона мусить добре вчитися, закінчити коледж, вийти заміж, народити дітей І обов'язково зробити щось значуще зі своїм власним життям. Енн була тонко запрограмована на отримання всього відразу: освіти, шлюбу, материнства та самореалізації.

Від оперних арій у підвалі до відсутності книжок на полицях.

Шлях Енн Маккефрі до наукової фантастики не був ані прямим, ані очевидним. Здавалося б, дівчина, яка в юності писала оповідання, мала б одразу піти в літературу. Тим більше, що свій перший імпровізований роман вона написала прямо на уроці латини в школі. Твір мав пафосну і драматичну назву: «Елевтерія, танцююча рабиня» (Eleutheri, the Dancing Slave Girl). Як згадувала Енн, вона писала цей шедевр, коли їй було років чотирнадцять чи п'ятнадцять. І що найсмішніше - незважаючи на те, що вона займалася графоманією замість навчання, але все одно отримала за семестр з латини оцінку «відмінно». Звісно, вчитель і батько прочитали їй мораль про те, чим саме треба займатися на уроках, але зерно було посіяно. На жаль для фанатів, цей ранній шедевр про танцюючу рабиню загубився десь у вирі переїздів і часу.

Але замість літератури юна Енн обрала сцену. Вона мала непоганий голос, хоча її брати так зовсім не вважали. Вони називали її співи «жахливим вереском» і, коли вона починала розспівуватися, просто заганяли її в підвал будинку, щоб не чути цього. Це її не зупинило аж ніяк. Вона професійно вивчала вокал протягом дев'яти років. Після коледжу працювала характерною актрисою і виступала в першому успішному літньому музичному цирку в Ламбертсвіллі, штат Нью-Джерсі.

Її кар'єра розвивалася незвично. Маккефрі серйозно захопилася не лише співом, але й сценічною режисурою опер та оперет. Вона навіть змогла познайомитися з багатьма американськими співаками під час перебування в Німеччині, де відвідувала Deutsche Oper Am Rhein у Дюссельдорфі (квитки там були напрочуд дешевими). Там же вона брала уроки вокалу у місцевого тенора. Щоправда, виникла серйозна творча розбіжність: німецький викладач чомусь вирішив, що в Енн голос мецо-сопрано, і почав наполегливо тренувати її саме в цьому діапазоні, з чим сама Маккефрі була категорично не згодна. Кульмінацією її театрально-музичної кар'єри стала робота над американською прем'єрою специфічної опери Карла Орфа «Ludus de Nato Infante Mirificus» у 1963 році. Енн не лише виступила режисеркою цього дійства (яке виконувалося німецькою мовою), але й сама вийшла на сцену в колоритній ролі відьми.

Музичний етап життя, хоч і не зробив її зіркою Метрополітен-опера, наклав глибокий відбиток на всю подальшу творчість. Музика нікуди не зникла, просто змінила агрегатний стан і перетворилася на літери. Ритміка її текстів, увага до акустичних деталей (як-от цехи арфашистів на Перні, чи музична магія у циклі про Кристальну співачку) стали її фірмовими літературними прийомами.

Як же ця театральна діячка опинилася в космосі? Усе вирішив випадок і банальна хвороба. Довгий час вона працювала на цілком приземлених роботах: у магазинах Liberty Music Shops та навіть у косметичній імперії Helena Rubinstein з 1947 по 1952 рік. У 1950 році вона вийшла заміж за Гораса Райта Джонсона. Того ж року, мешкаючи в орендованій мебльованій квартирі, Енн жорстко злягла з нападом бронхіту. Телебачення тоді було не надто розважальним, інтернету не існувало в принципі, тож їй довелося читати те, що було під рукою. А під рукою опинилися журнали наукової фантастики. Вона почала читати і зрозуміла, що цей жанр дає автору повну свободу. На запитання, чому вона обрала наукову фантастику, вона згодом завжди відповідала: «Тому що тут я могла сказати більше і зробити більше».

Захоплення швидко переросло у читацьку залежність. У ті часи були дуже популярними так звані книжки-перевертні від видавництва «Ace Double» (коли дві повісті друкувалися під однією обкладинкою догори дриґом одна до одної). Енн ковтала їх одну за одною і незабаром обурено зрозуміла, що «Ace Double» друкує свої книжки недостатньо швидко, щоб задовольнити її апетит. Рішення було очевидним: якщо тобі не вистачає книг, напиши їх сама.

Справжній літературний дебют відбувся у 1953 році. Своє перше оповідання «Свобода раси» (Freedom of the Race) вона відправила в журнал «Science Fiction Plus». Журнал належав самому Г'юґо Гернсбеку, а редагував його Сем Московіц, який і прийняв текст Енн у передостанній випуск журналу. Це був гарний старт, але письменницька кар'єра розвивалася повільно через сімейні обов'язки - у шлюбі народилося троє дітей (Алек у 1952, Тодд у 1956 та Джорджанна, відома як Джіджі, у 1959). Тільки у 1959 році вийшла її друга історія, «Леді у вежі» (The Lady in the Tower), де вона використала свій музичний досвід, побудувавши сюжет навколо концепції абсолютного слуху. До речі, набагато пізніше, у 1990 році, ця історія перетворилася на повноцінний роман «Ровен» (The Rowan), який я читав в оригіналі. Лише коли всі троє дітей пішли до школи і проводили там більшу частину дня, Маккефрі змогла присвятити письменництву повний робочий день.

Бунт проти скигліїв. Як «Відновлена» зламала систему.

П'ятдесяті та шістдесяті роки ХХ століття були так званою «Золотою добою» класичної наукової фантастики. Але треба визнати чесно: для жінок-авторок і, що ще гірше, для жінок-персонажів цей світ залишався тісним і непривітним. Жанр нагадував закритий хлопчачий, «сосисочний» клуб. Дослідження гендерних стереотипів у фантастиці свідчать, що патріархальні ролі домінували в індустрії з часів ранніх коміксів і аж до періоду «Нової Хвилі». Винятки на кшталт Диво-жінки чи окремих сильних героїнь радше підкреслювали загальне сумне правило.

Типовий сюжет виглядав так: могутній, вольовий чоловік з квадратною щелепою рятує галактику, розстрілюючи жукооких монстрів з бластера. А що в цей час робить героїня? Вона зазвичай вбрана в тісний сріблястий скафандр, який дивом не тріскається на її формах, вона постійно падає, ламає нігті, підвертає щиколотки і голосно кричить, чекаючи на порятунок і емоційно заламуючи руки.

Енн Маккефрі дивилася на це все з наростаючим роздратуванням. Зрештою її терпець увірвався. Вона перенесла свою лють на папір, що вилилося у створення її першого повноцінного роману - «Відновлена» (Restoree). Редакторка Бетті Баллантайн купила цей рукопис у 1966 році, а у 1967-му він побачив світ у видавництві Ballantine Books. Історія створення «Відновленої» - це історія літературного хуліганства та витонченого феміністичного бунту однієї окремої письменниці. Як згадувала сама авторка, вона відчувала глибоку огиду до ідіотських науково-фантастичних героїнь, які лише голосили і скиглили, поки їхніх хлопців лупцювали інопланетяни. Маккефрі вирішила влаштувати бунт і написати історію зовсім інакше.

Сюжет «Відновленої» від самого початку ламає всі можливі шаблони жанрів. Головну героїню (яка на Землі була звичайною, не надто привабливою жінкою) несподівано викрадають інопланетяни. Вона приходить до тями у незрозумілій, сюрреалістичній ситуації - та ще й з тілом, з якого буквально зняли шкіру. Проте її тіло відновлюють (звідси й назва роману), вона стає красунею і опиняється на планеті під назвою Лотар. Там вона змушена працювати медсестрою-доглядальницею при чоловікові, який виглядає та поводиться як повний, слинявий ідіот-дегенерат.

І ось тут починається магія Маккефрі. Замість того, щоб впасти в депресію або чекати на космічного лицаря, героїня бере ситуацію у свої руки. Згодом з'ясовується, що її пацієнт-«ідіот» насправді є регентом цієї планети, якого вороги свідомо накачали наркотиками. Героїня сама витягує його з цього стану, рятує його життя, і вони разом перетворюються на втікачів у центрі грандіозної політичної змови. Цей роман став блискучим, нескладним, але дуже драйвовим сплавом космічної опери та романтики, але його головна заслуга в іншому - він запропонував жанру новий архетип компетентної, рішучої героїні, яка сама здатна витягнути героя з халепи. Навіть її повна непідготовленість до героїзму (вона ж нічого не знає про цей світ) компенсується гострим розумом, здатністю до швидкого навчання та адаптивністю.

Багато читачів зізнавалися, що саме «Відновлена» змусила їх закохатися у творчість Енн на все життя. Як і мене, до речі. «Відновлена» стала «заявою» Маккефрі: у її світах жінки більше ніколи не будуть безмовними декораціями для чоловічих подвигів. Цей принцип ліг в основу всіх її подальших творів. Якщо проаналізувати її бібліографію, ми побачимо, що левова частка її текстів зосереджена на сильних героїнях, які долають несправедливість нерозвинених чи консервативних соціальних систем. Це і правлячі Жінки Вейру на Перні, і незламна музикантка з циклу про Кристальну співачку, і талановиті екстрасенси з серій «Верхи на Пегасі» та «Жінки-ворони», і, звісно, кібернетична Хельва з «Корабля, який співав».

Феномен Перну. Наукова фантастика у драконячій шкурі.

Якби Енн Маккефрі написала лише «Відновлену» чи обмежилася оповіданнями, вона б усе одно увійшла в історію літератури як смілива реформаторка. Але її справжнім magnum opus, всесвітом, який назавжди змінив ландшафт поп-культури і змусив мене та ще мільйони читачів у всьому світі мріяти про телепатичний зв'язок з крилатими рептиліями, став цикл «Вершники Перну». Все почалося у 1967 році, коли журнал Analog опублікував перше оповідання циклу - «Пошук Вейра» (Weyr Search). Історія миттєво підірвала індустрію і у 1968 році виборола премію Г'юґо - найпрестижнішу нагороду в жанрі (причому сама Енн розривалася між написанням текстів та обов'язками секретаря-скарбника Асоціації письменників-фантастів Америки у 1968-1970 роках). Наступне оповідання, «Вершник дракона» (Dragonrider), здобуло премію Неб'юла у тому ж 1968 році (фактичне вручення відбулося роком пізніше).

Цей подвійний тріумф мав ефект ядерного вибуху в співтоваристві: Енн Маккефрі стала першою жінкою в історії, яка виграла і Г'юґо, і Неб'юлу за художню прозу. Усвідомте цей факт: щоб перша жінка отримала найвищі нагороди в науковій фантастиці, їй довелося написати текст... про драконів! Згодом ці оповідання були об'єднані та розширені у роман «Політ дракона» - той самий, який нарешті буде видано українською мовою (принаймні я сподіваюся).

Довкола циклу про Перн десятиліттями точиться запекла, часом до хрипоти, літературознавча дискусія: що це насправді таке? Наукова фантастика чи фентезі? На перший, поверхневий погляд, атрибутика там беззаперечно фентезійна. Дракони літають небом? Є. Замки (які тут називаються Голдами або Фортами) існують? Є. Квазісередньовічне суспільство з лордами-володарями, цехами ремісників (знамениті арфашисти, ковалі, фермери) та телепатією присутнє? Теж є. Проте глибинний аналіз лору і задуму авторки не залишає місця для сумнівів: Перн - це жорстка наукова фантастика, хитро замаскована під фентезі, або ж «космічна опера», яка деградувала до середньовіччя.

Драматургія циклу ґрунтується на науково-фантастичних передумовах, які Маккефрі чітко артикулювала від самого початку. Планета Перн - насправді третя планета в системі зірки Рукбат (Rukbat 3). Вона була цілеспрямовано колонізована людьми із Землі за два тисячоліття до подій перших книг. Колоністи, втомившись від техногенного перенавантаження Землі, свідомо планували створити тут низькотехнологічну, спокійну аграрну утопію. Такий собі дауншифтінг планетарного масштабу. Але, як то кажуть, спойлер: план не спрацював. Приблизно через десятиліття після прибуття утопія перетворилася на пекло.

З'явилася загроза: космічний організм, відомий як Нитки (Thread). Це нерозумні, жадібні мікоризні спори (так, так, куди ж без грибів), що падають з космосу щоразу, коли наближається блукаюча планета з еліптичною орбітою. Ці спори пожирають абсолютно всю органіку на своєму шляху: рослини, тварин, людей. Не маючи індустріальних ресурсів для відновлення високих технологій та космічного захисту, ізольовані колоністи вдалися до єдиного доступного їм методу генної інженерії. Вони взяли місцевий вид дрібних літаючих істот, так званих «вогняних ящірок» (fire-lizards), і генетично модифікували їх. Так з'явилися гігантські дракони, здатні дихати вогнем, щоб спалювати Нитки просто в небі. І тут немає магії взагалі!

Дракони виробляють полум'я не з повітря, а завдяки хімічній реакції від перетравлювання спеціального фосфіновмісного каменю. Більше того, вони здатні миттєво телепортуватися («ходити у Проміжках») для ухилення від спор. Генетики заклали в них ще одну властивість: дракони формують нерозривний телепатичний зв'язок з вершниками від самого моменту вилуплення з яйця. Психологічна концепція біологічного імпринтингу, доведена до абсолюту. Життя на планеті реорганізувалося навколо цієї загрози: населення сховалося у кам'яних Голдах (печерних містах), а вершники жили у Вейрах (вулканічних кратерах). Пізніші романи циклу, такі як «Світанок драконів» (Dragonsdawn), діють як класичні приквели. Вони детально пояснюють науку створення драконів, історію колонізації і остаточно закріплюють за серією статус наукової фантастики. Ця еволюція сюжету від «ніби-магії» до поступового розкриття забутого наукового підґрунтя (знаходження суперкомп'ютерів (AIVAS), мікроскопів та старих зорельотів) є фірмовою рисою Перну. І хоча деяких пуристів фентезі такий поворот до відвертої фантастики трохи відштовхував (коли в сюжет увірвалися терміни на кшталт "мікоризних спор"), більшість фанатів були в захваті від глибини світобудови.

Цікаво, що натхненням для створення образу цих неймовірних істот стали цілком земні тварини: котики та коники. З конями все зрозуміло - Маккефрі була пристрасною і професійною любителькою верхової їзди. А ось котяча грація, непередбачуваність та норовливість (особливо у тих самих вогняних ящірок) дісталися їм від її власного кота породи мейн-кун на ім'я Томас. Письменниця згадувала його як справжнього «монстра» з надзвичайно високим інтелектом, який мав генетичну мутацію - по сім пальців на кожній передній лапі.

Комерційний успіх Перну був без перебільшення колосальним. У 1978 році її роман «Білий дракон» (The White Dragon) створив ще один прецедент: він став однією з найперших науково-фантастичних книг в історії книговидання, що потрапила до престижного списку бестселерів газети The New York Times у найдорожчому форматі твердої обкладинки (hardcover). Загалом цикл налічує понад 25 романів, а після смерті Енн у 2011 році цей всесвіт продовжували розширювати її діти - Тодд і Джіджі Маккефрі.

Корабель, що співав. Травма, тілесність та розіграші в космосі.

Хоча саме дракони принесли Енн Маккефрі світову славу, мільйони відданих фанатів та вражаючі банківські рахунки, сама письменниця, відповідаючи на запитання про свій найулюбленіший твір, незмінно і вперто називала іншу книгу: «Корабель, який співав» (The Ship Who Sang), вперше зібраний у роман у 1969 році. Цей твір значно випередив свій час і фактично заклав основи цілого науково-фантастичного субжанру про «кораблі-мозки» (brainships).

Історія зосереджена на персонажці на ім'я Хельва. Вона - дитина, народжена із настільки серйозними і невиліковними фізичними вадами, що її тіло ніколи не змогло б нормально функціонувати. Але вона наділена блискучим інтелектом. У прагматичному, але гуманному суспільстві майбутнього, яке описує Маккефрі, таких дітей не піддають евтаназії і не залишають страждати овочами в інтернатах. Натомість їхню нервову систему, після згоди батьків, інтегрують у потужні титанові оболонки космічних кораблів. Вони стають кібернетичними організмами (кіборгами), так званими пілотами-мізками. Вони більше не інваліди бо самі стають зорельотами і керують ними в симбіотичній парі з «м'язовими» (brawn) людськими партнерами-пілотами.

Тема інвалідності тут розкривається з абсолютно незвичною для жорстоких 1960-х років делікатністю та повагою. Замість того, щоб бути тягарем для суспільства, Хельва отримує повну свободу серед зірок і здатність літати у найбуквальнішому космічному сенсі. Твір глибоко досліджує складні психологічні, а часом і романтичні відносини між величезною машиною, яка має ніжну людську душу, та її мобільним пілотом-людиною. Сюди ж, як деталь пазла, інтегрувався колишній музичний досвід Маккефрі. Хельва використовує потужні акустичні системи свого титанового тіла не лише для радіозв'язку, але й для співу, вражаючи порожнечу космосу та пасажирів класичними оперними аріями (тут на думку приходить Корабель Консула з Гіперіону). Сьогодні багато критиків вважають цей твір раннім і дуже емоційним шедевром постгуманізму.

Символічно і водночас безмежно сумно, що тема боротьби з невиліковними тілесними обмеженнями згодом стала жорстокою реальністю в її власній родині. У 1975 році її донька Джіджі, яка серйозно займалася кінним спортом і готувалася до професійної кар'єри, захворіла на хворобу Крона. Наслідки хвороби призвели до того, що дівчина отримала те, що сама називала «перманентними потертостями від сідла», і з кінним спортом довелося назавжди попрощатися. З гіркою іронією Маккефрі зазначала: хоча тепер, завдяки гонорарам, вона мала достатньо фінансових ресурсів, щоб оплатити доньці найкраще медичне лікування у світі, хвороба Крона все одно залишалася невиліковною.

Загалом вплив творчості Маккефрі на реальних дослідників космосу був, без перебільшення, величезним. Відомий кумедний випадок, пов'язаний з NASA. Полковник Памела Мелрой, американська астронавтка і велика шанувальниця книг Енн, вирушаючи в космічну місію на шатлі Discovery, взяла із собою на орбіту екземпляр роману Маккефрі «Кіллашандра» (Killashandra). Маккефрі до цього якось надіслала Мелрой листа з щирими вибаченнями за те, що довго не відповідала на листування, пояснивши це черговим серцевим нападом. Полковник Мелрой не могла відповісти письменниці безпосередньо з орбіти, оскільки персонал NASA під час місій перебуває в повній інформаційній ізоляції від зовнішніх проблем, аби не втрачати концентрацію. Але одразу після приземлення шатла вона надіслала Енн фотографію. На знімку астронавтка ширяла в невагомості на борту Discovery, тримаючи в руках книгу Маккефрі. До палітурки книги був турботливо приклеєний квадратний шматок липучки Velcro, щоб «Кіллашандра» не літала безконтрольно по всій кабіні космічного корабля під час вільного польоту.

Драконяча печера в Ірландії. Життя жінки, варте екранізації.

Як ми вже згадували, у 1950 році Енн вийшла заміж. Але сімейне життя не виявилося безхмарним. До моменту неминучого розлучення з Горасом Джонсоном Маккефрі на щастя вже здобула достатній рівень успіху як авторка короткої прози, щоб мати змогу фінансово утримувати себе та трьох дітей виключно письменництвом. Після розлучення почалася нова, авантюрна сторінка її життя. Вона вирішила кардинально змінити декорації, залишила США і переїхала до Ірландії - країни своїх ірландських предків. Ірландія на той час проводила дуже хитру політику: вона активно приваблювала успішних митців з усього світу суттєвими податковими пільгами.

Маккефрі оселилася в мальовничому графстві Віклов. Тут вона пройшла шлях від матері-одиначки, яка мала серйозні фінансові труднощі і боролася за виживання, до статусу суперзірки світової літератури і автора мультимільйонних бестселерів. Свій грандіозний успіх вона матеріалізувала у формі, химерного маєтку, який сама ж і спроєктувала від фундаменту до даху! Будинок отримав претензійну, але цілком виправдану назву: «Драконяча печера під пагорбом» (Dragonhold-Underhill). В Ірландії будинки в сільській місцевості часто не мають звичних нам поштових адрес із назвами вулиць і номерами; їх часто ідентифікують просто за унікальними назвами. Тому «Dragonhold» став не просто літературним жартом для своїх, а цілком офіційною поштовою адресою, куди листоноші приносили чеки від видавництв.

Брама цього вражаючого маєтку була прикрашена масивними кованими фігурами драконів. Багато шанувальників фантастики, подорожуючи графством Віклов, спеціально з'їжджали з туристичного маршруту, щоб побачити цю знамениту браму на власні очі, хоча таблички з назвою будинку на стіні часто виявлялися зламаними або вкраденими фанатами на сувеніри. У цьому маєтку письменниця не лише беззупинно генерувала нові світи (працюючи за друкарською машинкою без вихідних), але й втілила ще одну свою давню мрію: вона серйозно займалася розведенням чистокровних коней і особисто керувала великою стайнею.

Її літературна працездатність лякала колег і захоплювала видавців. За своє життя вона написала та випустила понад 80 книг. З них - 71 науково-фантастичний роман і збірка, дві кулінарні книги (так, вона писала і про їжу! В мене є навіть в електронному вигляді!), шість любовних романів та чотири підліткові фентезі. Книги Маккефрі заповнювали цілі стелажі в книгарнях по всьому світу різними мовами. Її комерційна привабливість була беззаперечною: ще в далекому 1993 році вона уклала свій перший авансовий контракт на фантастичну суму в мільйон доларів, що для письменниці-фантастки її покоління було абсолютним тріумфом і гучним ляпасом усім скептикам.

Звісно, через такі неймовірні обсяги написаного та її відкрито комерційний, радісний підхід до роботи (вона не страждала над кожним словом, а просто сідала і писала), деякі літературні сноби намагалися применшити її значення, називаючи її прозу надто розважальною. Проте читацька любов, яка конвертувалася в мільйонні тиражі, була сильнішою за будь-які уїдливі рецензії. До останніх років свого довгого життя Енн залишалася енергійною та діяльною. Навіть коли її фізичний стан погіршився після кількох інфарктів (вона з притаманним їй чорним гумором скаржилася друзям, що з віком відмовлятися від верхової їзди дуже сумно, адже «земля з кожним роком стає все твердішою і падати болючіше»), вона продовжувала активно працювати.

Щоб дати раду своїй гігантській спадщині, вона разом зі своєю давньою подругою Лією Дей (яку Маккефрі жартома і з любов'ю називала «енергетичною ласкою» - power weasel, за її здатність блискавично вирішувати проблеми) взялася за каталогізацію власної бібліотеки. Вони впорядкували понад 4500 різних найменувань книг, документів та матеріалів. Якщо хтось хоче зануритися в її біографію без купюр, варто звернутися до книги Робін Робертс «Енн Маккефрі: Життя з драконами» (Anne McCaffrey: A Life With Dragons). Ця біографія вперше розкрила глибину її особистості, показавши не лише працьовиту письменницю-ремісницю, але й живу людину. Книга показує Енн, яка обожнювала бути такою собі «справжньою хрещеною феєю» для своїх друзів і численної родини, і яка абсолютно не соромилася розповідати деталі своїх бурхливих романтичних захоплень та любовних романів уже після переїзду в Ірландію (чого уникали попередні біографії, написані її сином або адаптовані для підлітків).

*На жаль, я не знайшов точних даних з сумами продажів, але статки Маккефрі сягали 20 млн. доларів, на момент її смерті.

Фендом та Гранд-майстер.

Окремої великої статті заслуговує вплив Енн Маккефрі на формування світового фендому (спільноти фанатів наукової фантастики). Її творчість буквально породила цілі субкультури та інституції. Для прикладу: один із найбільших і найяскравіших фестивалів попкультури у світі - Dragon*Con, що щорічно проходить в Атланті і збирає понад 35 тисяч учасників - був створений саме завдяки їй. Група фанатів, які називали себе «Dragonriders» (Вершники драконів) і свого часу випускали саморобний фензин (аматорський журнал) під назвою «The Dragon Reader», надихнулися світом Перну і вирішили організувати власний конвент. На цьому конвенті завжди існував окремий напрямок (трек), присвячений виключно світам Енн Маккефрі.

Сама письменниця регулярно і з задоволенням відвідувала ці конвенти, влаштовуючи справжні шоу. Фанати згадують, як у поважному віці вона, замість того, щоб тихенько пересуватися з паличкою, літала величезними коридорами готелів (від Hyatt до Marriott) на електричному скутері. Її супроводжував цілий почет фанатів і помічників, які буквально мусили бігти підтюпцем, щоб не відстати від своєї «Королеви Драконів». Ті, кому пощастило поспілкуватися з нею особисто на автограф-сесіях, згадували її як теплу, ввічливу, але водночас характерну жінку. Вона могла бути трохи буркотливою, але в найкращому, доброму сенсі цього слова. Навіть у глибокій старості, коли їй вже не було діла до того, що про неї подумають інші, вона залишалася «інтровертом, що тягнеться до людей», і щиро раділа живому спілкуванню з шанувальниками.

Бували й кумедні накладки: на одному з конвентів її виступ поставили в одному залі з виступом актора Джеймса Марстерса (зірки серіалу «Баффі»). Фанати Маккефрі так щільно забили зал, що прихильникам Марстерса не вистачило хороших місць, що викликало невеличкий, але смішний «конвентовий» скандал.

Визнання її внеску в літературу з боку професійної спільноти було не менш масштабним, ніж народна любов. Вона зібрала всі можливі регалії: Окрім Г'юґо та Неб'юли, у 1980 році вона отримала премію «Балрог» (Balrog Award) за роман «Барабани драконів» (Dragondrums). (До слова, премія «Балрог», яка вручалася 1 квітня і була заснована як своєрідний жарт, ніколи не сприймалася надто серйозно навіть її переможцями, але ідеально пасувала письменниці, народженій у День дурня). У 1999 році Американська бібліотечна асоціація вручила їй премію імені Маргарет Едвардс (Margaret A. Edwards Award) за вагомий і тривалий внесок у літературу для юнацтва. Журі особливо відзначило, що фокус Маккефрі на особистих емоційних потребах персонажів віддзеркалює квести сучасних підлітків, які шукають своє місце в жорстокому суспільстві.

У 2005 році організація Письменників-фантастів Америки (SFWA) проголосила її своїм 22-м Гранд-майстром! Це найвища довічна відзнака в галузі фантастики. У 2006 році її офіційно ввели до Зали слави наукової фантастики (Science Fiction Hall of Fame). Енн Маккефрі померла 21 листопада 2011 року у віці 85 років у своєму будинку «Dragonhold-Underhill» в Ірландії. Причиною смерті став інсульт, який стався після серії важких серцевих нападів протягом останніх років. Її поховали на цвинтарі Кілкуейд (Kilquade New Cemetery) у графстві Віклов, серед пагорбів, які вона так любила.

Український ренесанс. Чому Перн чекав так довго?

Повертаючись до того, з чого почалася ця розповідь, неможливо оминути увагою болючу специфіку українського книжкового ринку та причини такого довгого очікування. Історія перекладів (точніше, їх відсутності) Енн Маккефрі в Україні є хрестоматійним прикладом колоніальної та постімперської травми у вітчизняному книговиданні. Десятиліттями видавництва керувалися цинічною економічною логікою. Вони вважали, що набагато «зручніше» і фінансово вигідніше просто продавати на території України російськомовні переклади фантастики, надруковані в росії або за російськими ліцензіями. Логіка була примітивною: навіщо витрачати гроші на український переклад, якщо російський можна продати на уявний ринок у 250 мільйонів осіб, а український - нібито лише для вузької аудиторії?. Україномовний читач, який хотів зануритися у світ телепатичних драконів та мікоризних спор Перну, стикався з порожнечею. Книг просто не існувало в природі українською.

Але війна не тільки принесла горе в наш дім, але й змусила відбутися масштабним тектонічним зсувам у національній свідомості, культурній політиці та, зрештою, у споживацьких звичках українців зробила свою справу. російський продукт стає токсичним, а запит на якісну та перевірену часом світову класику українською мовою змусив українських видавців активно працювати над заповненням цих ганебних білих плям. Вітчизняні видавництва (як-от «НК-Богдан», що відоме своєю масивною серією іноземної наукової фантастики, випускаючи українською Рея Бредбері, Роджера Желязни, Дена Сіммонса та Джеймса Корі) доводять, що український ринок здатен поглинати класичну фантастику і радіти їй.

Іронія долі, про яку ми говорили на початку, замикає коло: дипломована спеціалістка зі слов'янських мов, яка свого часу писала перші романи на уроках латини і режисувала опери німецькою мовою, нарешті повноцінно заговорить мовою, яка сьогодні звучить на весь світ - українською. Цей довгоочікуваний процес перекладу виконує дві надважливі функції. По-перше, він знайомить нове, молоде покоління українських читачів із золотою класикою, на якій виросли їхні однолітки в США та Європі, а по-друге - повертає старшим читачам – мені та тим самим, які змушені були читати Маккефрі в юності іншою мовою - їхні улюблені світи у новому, рідному і правильному звучанні. Прочитати про те, як рішуча Лесса з Бенден Вейру підкорює величну королеву драконів Рамоту, українською мовою - це непередаване відчуття відновлення справедливості.

Епілог: Чому дракони Маккефрі безсмертні.

Коли ми озираємося на життєвий шлях Енн Маккефрі, від дівчинки, що вередувала в таборі скаутів, до сивої Гранд-майстрині на скутері, стає зрозуміло, чому її книги продовжують видаватися, купуватися і читатися сьогодні, через більше ніж півстоліття після їх написання. Її секрет ніколи не полягав у складному науковому жаргоні чи надмірному фокусі на нудних технічних аспектах конструкції двигунів (хоча біологія інопланетних спор та генетика вогняних ящірок продумані напрочуд логічно і бездоганно). Її таємниця - у безпрецедентній, абсолютній людяності. Вона писала про емпатію в часи, коли в моді були залізні кіборги та холодний розрахунок.

Писала про те, як зламані, травмовані люди (як фізично, так і морально) знаходять свої власні крила. Іноді ці крила були зроблені з блискучого титану, як у кібер-корабля Хельви. А іноді вони були зіткані з луски та м'язів телепатичних рептилій, як у вершників Перну. Писала про жінок, які категорично відмовляються бути жертвами обставин, навіть якщо їх буквально позбавляють шкіри та кидають напризволяще на чужій планеті. Маккефрі писала про суспільства, які, опинившись на межі повного знищення, змушені об'єднуватися перед лицем безжальної загрози з неба, забуваючи про свої дрібні політичні чвари, феодальні амбіції та образи. Чи не здається вам цей сюжет сьогодні до болю актуальним для нас, в Україні?

Енн Маккефрі з усмішкою і грацією зламала всі правила гри. Вона змусила поважних чоловіків-редакторів платити їй мільйонні гонорари за романи про телепатичних драконів! Довела, що романи з елементами романтики та глибокого психологізму можуть з легкістю забирати найвищі науково-фантастичні премії. Вона залишила після себе цілий Всесвіт, який продовжує дихати вогнем та емпатією. І той факт, що цей вогонь тепер нарешті зігріє сторінки українських видань, є найкращим підтвердженням однієї простої істини: справжня, людяна класика не має терміну придатності. Дракони Перну повертаються додому. І цього разу - вони говорять українською. Так, як вони і повинні були говорити завжди.

З повагою, Гальперін Денис