Андрій Химерний: Що таке хороша література?

Привіт. Як один із редакторів відбору нашого Альманаху, я вирішив сформулювати для себе (і для авторів, що надсилають нам рукописи), що воно таке — ця хороша література. Багато думав. Сформулював кілька ознак. Не претендую на остаточну істину, але радий буду ґрунтовному обговоренню.

Перше. Хороша література про дослідження, а не про самовдоволення.

Звісно, дослідження тут не має майже нічого спільного з наукою, де ми звикли переважно бачити цей термін. Це означає просто бажання новизни, оригінальності, щиру цікавість до шматочка світу, який буде описано текстом, а також і до самого тексту, як до форми. Писати, щоб це було неочікувано, писати так, як не було написано до того, проявляти химерність та вигадливість.

Іноді це означає писати сміливо та провокативно, іноді ні (дослідження може бути й фундаментальним чи ексцентричним і, як наслідок, дещо нудним для багатьох). Але завжди варто уникати фантазії, яка наперед сама знає власний фінал, уникати самовдоволення і духовних мастурбацій. Уникати текстів, які лише для того й існують, аби почухати, де чухається, зі стовідсотково передбачуваним ефектом. Такі тексти (бойовички, любовні романи, агітаційні “плакати” і всяке подібне) я хорошою літературою не назву. Тому я з підозрою ставлюсь до гепі-ендів, хоча їх і годі заперечити остаточно.

Друге. Хороша література ускладнює бачення світу.

Складність тут треба розуміти структурно, як додавання чогось до звичних сенсів, до звичних способів спостерігати, думати та відчувати, як розширення світоглядного інструментарію. Зрештою, складність — це те, що може приносити задоволення.

Але ж в побутовій мові “складність” — це часто щось негативне? Думаю, тут питання в тому, що задоволення ми отримуємо, коли складність опанована нами, коли ми її підкорили. Чи тільки ось-ось збираємось підкорити — либонь, так буде точніше. Хороша література дає нам цей досвід, обережно підводить і допомагає осягнути, охопити розумом щось складне. А потім подивитись на світ через новонабуті окуляри складності. І це кайф.

Звісно, буває так, що складність обтяжлива і недоречна, коли у нас немає ключів і немає сил, коли текст стає громіздким і незручним. Таке хорошою літературою не назвеш — наприклад, інфодампи на півсторінки чи нескінченні гомерівські списки фентезійних рас, чи то зорельотних флотів, які для сюжету значення не мають. Складність ще треба вміти подати й зготувати для читача. Але фундаментально вона є благом.

Третє. Хороша література драматично працює зі світоглядом, а не тільки з характером.

Характер — це перш за все емоція, афект, порив. Бути поруч з коханою людиною, досягти багатства і слави, помститись за спричинені в минулому кривди, зцілитись від травматичного досвіду, зберігати вірність попри все. Ці або подібні їм речі, звісно, лежать в основі будь-яких добре зроблених сюжетів, це те перше, що автор має розуміти про своїх персонажів. І будь-який підручник зі сценарної майстерності, будь-які літературні курси наголосять на цьому. Це база, ґрунт, основа.

Але, якщо тільки на цьому зупинитись, то персонажі виходять зрештою… як би це сказати… тупенькими. Тому що чистий характер насправді не передбачає рефлексії. Герой просто такий, він просто хоче чогось, а чогось боїться. Він не ставить собі питань типу: “А чому я такий? А що (не) так з цим світом, якщо я став такий? Чи не буде краще мені змінити свої почуття? Яку ціну я заплачу за це і чи не буде вона надмірною? Чи не творю я якусь люту дикуху?”.

Погана література переповнена подібними персонажами й за ними не надто цікаво спостерігати. Але от якщо персонаж здатен про щось замислитись і тим паче дійти певних неочевидних висновків, то він може стати чимось більшим. Може стати схожим на реальну людину, з побутовими звичками, музичними смаками (наприклад!) чи політичними поглядами. Не зрозумійте мене неправильно, читач в більшості випадків не має бачити цю рефлексію персонажів безпосередньо, це може вбити динаміку тексту і зробити його нескінченно нудним. Світогляд персонажів переважно формується за лаштунками, в голові письменника, а читач бачить вже результат.

Четверте. Хороша література працює з моральними цінностями.

Зауважте, я не сказав, що література має їх “просувати” і тим паче, що вона має “просувати” лише певні, правильні, на мій особистий погляд, цінності. Це було б досить нерозумно з мого боку, бо такі наміри частіше роблять літературу поганою, а не хорошою. Звісно, є винятки, але загальне правило для сучасної епохи буде скоріше таке, що хороша література морально поліфонічна. Себто в тексті є кілька різноманітних етичних світоглядів і вони тою чи іншою мірою конфліктують. Принаймні вступають у діалог. В коротких текстах їх зазвичай два, у великих романах може бути значно більше.

Зараз є певна мода на моральну амбівалентність, на героїв які не чорні і не білі, які мають свою правду і свої гріхи. І це саме по собі не погано, але може часто приводити до поганого. Тому що жива і цікава амбівалентність — це не палітра сірого, це райдуга. А коли у персонажів і немає жодних цінностей, тільки інтереси й тактико-технічні характеристики, то зрештою стає нуднувато. Так само коли малюють бездоганних “хороших” та інфернальних “поганих”.

Хороший текст, як на мене, або намагається вигадати нову мораль (амбітно, але малореалістично), або оновлює та поглиблює розуміння чинних моралей (це, звісно, можуть бути й “антиморалі”, потворні, скалічені й хворі системи світовідчуття), або ж досліджує практичні аспекти їх застосування в певних не зовсім стандартних умовах.

П’яте. Хороша література прагне майстерності.

Тут складно щось сказати конкретно, бо майстерність може виглядати багатьма способами, буває, що і зовсім протилежними. Прості речення телеграфного стилю можуть бути майстерністю, і так само складно закручені речення на дві сторінки можуть. Залежить від обраної традиції та поставлених цілей.

Якщо спробувати сформулювати абстрактно, то це послідовне і наполегливе використання певних формальних стилістичних способів, які допомагають здійснити задуманий автором вплив на читача. Звучить складно, але на ділі це просто. Письменник не хоче, щоб читач плутався, і тому не змінює третю особу на першу посередині абзацу. Письменник хоче, щоб читач відчув в тексті певний настрій, і тому добирає відповідну лексику. Існує безліч шляхів майстерності, й було б зухвало спробувати дати тут вичерпний перелік. Але хорошу літературу відрізняє прагнення до подібної роботи як такої.

Дякую, що прочитали це. Саме ці критерії я використовую зараз, коли читаю та відбираю тексти для нашого «Путівника химерними світами». Не дуже хороші тексти просто не пройдуть наше сито премодерації, хе-хе)))