Зарікався я писати блоги-лекції, але ну що поробиш, слабка людина. Тому це буде черговий довгочит, натхненний деякими суперечками в соцмережах і потоком текстів, який ми бачимо (і будемо бачити) в різних жанрових ініціативах та на нашому Open Call. Закривайте і проходьте повз, якщо не любите занудство.
Тож, маємо словесну формулу: «українське етнофентезі».
Одразу скажу: про що дійсно хотілося б поговорити, так це про межі цього жанру і деякі його проблеми, які, на мій погляд, існують і дуже муляють очі, коли ти читаєш тексти вітчизняних авторів.
Перше. Спрощені і поверхові уявлення
Як казала мені одна редакторка, що відбирала фентезі-поезію: «Я вже дивитись не можу на ці тексти про мавок». І я її розумію. Якщо зібрати всі тексти про мавок за останні роки, то набереться на окрему багатотомну енциклопедію (мій вірш про мавку там теж є, хехе).
Але суть проблеми очевидна: люди прочитали про певний набір стандартних українських міфічних істот на якомусь сайті (зазвичай у Вікіпедії) і поїхало. А що частина цих істот вигадана письменниками чи то в 90-х, чи то ще в 19-му столітті — нікого не гребе. Що цих істот там десяток, а в етнографічних записах сотні — то теж якось пофігу. Що українські регіони нерівномірно представлені в таких добірках, то взагалі нікого не хвилює.
Ліки від цього прості та очевидні: читати першоджерела, багато. Зараз їх трохи видають, а в інтернеті є репринти старих видань та періодики. І дуже обережно фільтрувати згадки. За нагороду буде те, що в етнографічних записах можна знайти реально дивні сюжети та деталі. Такі, що ніфіга не придумаєш.
Друге. Неоязичницька езотерика
Її достобіса, і вона часто є за походженням російською. Ну після того, як кілька українських авторів нормально так використовували ідею «велесової ночі» як типу слов’янської заміни Хелловіна, я зрозумів, що все дуже погано у нас з цим. При тому деякі більш старі штуки з цього репертуару вже більше інтегрувались в простір, і особисто я не про все знав. Ну як з тим же поділом «яв/нав». Ну тобто я розумів, що це не автентика, і знав, що «Велесова книга» — це хрінь, але не пов’язував це між собою.
Втім, здається, саме по собі слово «нав» (без дуальної пари) сильно старше цих рідновірських плясів і в принципі могло б використовуватись як синонім «хтонь» чи «мертве». Чи щось таке як «гадес» чи там «шеол» у відповідних міфологіях. Але то моя непрофесійна думка, ручатись не буду, треба досліджувати далі. А також вчитись робити зауваги в цивілізованому тоні. Навіть коли вони справедливі. Особливо, коли вони справедливі.
Ще одна заувага для справедливості: існувала та існує і суто українська неоязичницька езотерика, просто вона менш розповсюджена. Але за великого бажання можна знайти кілька десятків книжок з вигаданими пантеонами. Деякі з них писались і видавались навіть в канадійській діаспорі в 1970-х. Рівень упоротості там ніяк не менше, але, на щастя, не знайшлось політичних сил, які взяли б то під крило задля створення сект. А от у московитів знайшлись, на жаль.
Ще в дужках зауважу, що аналогічні шизослов’янські проєкти міфології були свого часу також у поляків і литовців. Про аналогічні шизогерманські, шизоскандинавські та шизокельтські проєкти ви, вірогідно, чули. Тож це просто типовий спосіб зійти з розуму для тихого міського божевільного.
Ліки: А от чорт його знає. З одного боку, багато елементів такої кабінетної міфотворчості минулих століть і стало основою етнофентезі. Ірландського, скажімо, чи польського. Звісно, це гріх проти автентичної етнографії і часто містить в собі політичну пропаганду. З іншого боку, кабінетна міфологія красива та епічна, і я розумію, чому така естетика може приваблювати. Зрештою, той же Толкін починав з бажання створити кабінетну міфологію для Англії, то його потім занесло.
І тут вже на совісті автора, що йому ближче. Одне тільки побажання: якщо вже використовуєте кабінетну міфологію як основу для етнофентезі, пройдіться по ланцюжку і перевірте, чи це українська кабінетна міфологія. Так, це зусилля і так, вона поширена менше, а російська — з кожної праски. Але підіть і перевірте.
Третє. Виключення християнського з простору фентезійного
Так воно склалось в кінці ХХ століття, що коли йдеться про етнічне фентезі, то все християнське заперечується на користь язичницьких практик. Дуже часто християнство маркується як вороже, тоталітарне, невиправдано жорстоке, тоді як дохристиянські вірування змальовані більш людяними та екологічними.
З точки зору об’єктивного історика це, звісно, абсолютна хрінь. Так чи інакше, саме разом з церквою на наші землі прийшло багато практик цивілізації, серед інших і гуманізм теж. Так, це був не ідеальний гуманізм. Так, в 19-му столітті РІ перетворила церкву на інструмент авторитарного імперського тиску, і ця тенденція триває по сьогодні в московитському православ’ї. Але мені, як атеїсту, дуже сумно зводити все християнство до діяльності цих чортів, тим паче, що століттями до того роль церкви була зовсім іншою.
Тож мій тейк тут такий: дуже багато сюжетів з нашої етнографії просто неможливо зрозуміти без контексту «народного християнства». Народним я тут називаю його тому, що це саме система міфологічних вірувань і до високого богослов’я (яке так-то заперечує існування магії, отже нам не надто цікаве в цьому нарисі) стосується мало.
Себто різноманітні святі та янголи — вони можуть і мають бути в тексті персонажами того ж порядку, що і чорти з русалками. І їх так само можна осучаснювати та олюднювати, дуже прикро, що те мало хто робить на наших теренах. При тому ж не зле пам’ятати, що багато таких «народних» святих очевидно перебрали функції старовинних божеств. Тож за Святим Іллею ми десь бачимо Перуна, а за Святою Параскевою-П’ятницею проглядається Морана. Хто саме проглядається в постаті Святого Юра — питання дискусійне, але ну камон, цей чувак буквально випасає вовків! Щось там таке точно є.
Повторю ще раз: я є переконаний атеїст, але відкидати десять століть християнської традиції як матеріал для фентезі — то тупо. Тож закопуємося в Патерик, в Житія Дмитра Туптала, в апокрифи всякі (їх Франко дуже любив і збирав) і тягнемо звідти все, що тягнеться. Якщо ви віруюча людина і то вас ображає — ну, вибачайте. Я з належною повагою ставлюсь до Символа Віри, але користатись з фольклору (нехай і церковного) в літературних цілях — то не є знущання. Згадайте, до того ж, що одну з найфундаментальніших праць про наші дохристиянські вірування написав Іван Огієнко. Якщо не знаєте, погугліть хто це.
Четверте. Обмеження українськості тільки слов’янськими мотивами
Чимось це схоже на попередній пункт, але тут ще складніше. Ну тобто у нас є український етнос у вузькому сенсі, і він очевидно належить до слов’янських етносів. Так само очевидно, що українська політична нація набагато ширша і включає в себе (прямо чи опосередковано) спадок багатьох етносів.
Деякі з них наразі живі та існують як малі етногрупи (кримські татари, приазовські греки), деякі давно зникли та розчинились (половці). Зрештою, є народи, які століттями існували поруч, такі як євреї, і вплив етнічних традицій яких був очевидно помітніший колись, ніж він є зараз. Є народи, які зникли дуже давно і встановити пряму тяглість з ними складно (трипільці, скіфи, готи, понтійські царства), але у віртуальному фентезійному просторі можна про щось таке фантазувати.
Та що там, я нещодавно дізнався, що у нас тут в 17-му (не так і давно!) столітті існувала цілком чисельна община кочових калмиків з їх ламаїстським буддизмом!
Та і до того ж, навіть ті українці, які безпомилково слов’яни — їх же теж забагато для однорідності, Україна велика. І великих слов’янських племінних союзів на нашій території було точно більше одного. Точніше мені складно сказати, я все ж не медієвіст, але ну це теж не можна скидати з рахунку. То тільки імперська русня дрочить на «прадавнє слов’янське єдинство», якого в такому ідеологізованому вигляді ніколи не існувало. А ми ніби беремо курс на вивчення і збереження різноманітності. Принаймні хочеться в то вірити.
Висновки
Ось такі в мене вийшли роздуми про українське етнофентезі. Може, буде комусь корисне для написання текстів у наш альманах. А швидше не буде, бо знову понаприсилають всякої шароварщини і не буде на то ніякої ради. Краще б я за власний текст вже сідав, але ну шо зробиш, не втримався.
Андрій Химерний