Етно-горор та міські легенди по-українськи

Якщо ви зайдете в будь-яку велику українську книгарню у цьому чудовому 2026 році і подивитеся на полиці з фантастикою та містикою, то помітите одну дуже цікаву аномалію. Ще якихось десять років тому наші автори з усіх сил намагалися писати про умовного «Джона з Нью-Йорка», який тікає від клоуна в каналізації, або про «Саманту з Техасу», яку переслідує полтергейст.

Сьогодні Джон і Саманта тихо курять у кутку. Читач голосує гривнею за Петра з Франківська, який уклав угоду з одним локальним чортом, або за Оксану, що знімає квартиру на Троєщині, де замість тарганів за шафою живе щось давніше і голодніше за будь-яку Ктулху.

Давайте хоч трохи розберемося, як український фольк-горор та міські легенди пробили майже непробивну бетонну стелю ринку і чому наші власні чудовиська лякають нас значно якісніше, ніж імпортні.

Від андеграунду до топів продажів

Довгий час темна проза в Україні вважалася чимось маргінальним. Я дуже хорошо пам’ятаю початок 90-х, коли на полицях з’явилися перші горрор-комікси про Чорнобиль та всіляких мутантів з Прип’яті. Це було дуже круто, але і все… МАЛО! Так, звісно можна привести приклади:

• Юрій Винничук: Його проза 90-х («Діти бучу», «Вікна», «Ласкаво просимо в Щуроград») часто містить елементи химерної прози, містики, міського та сільського фольклору, що межує з хорором.
• Олександр Жовна: Майстер психологічної містики, чиї твори 90-х часто торкаються тем потойбіччя, прокльонів та прикордонних станів людської психіки («Партитура на могильному камені»).
• Галина Пагутяк: Її твори насичені українською міфологією, готичною атмосферою, фольклорними вампіричними мотивами, що особливо характерно для її ранньої творчості.
• Іздрик, Андрухович: Постмодерністська проза 90-х («Московіада», «Воццек») іноді містить елементи гротеску та містичного жаху, заснованого на абсурді та химерних образах.

І все! За майже 30 років, мало кого додалося. Не було попиту. Але зараз це абсолютно офіційний тренд. Якщо подивитися на ринкову аналітику 2024–2026 років, то запит на локальну містику та горор зріс майже втричі!

Згадайте, як усе починалося з андеграунду — ентузіасти з фензіну «Підвал» ще у 2017 році видавали перші збірки екстремального горору. А що ми маємо сьогодні? Великі гравці ринку (на кшталт Vivat чи «Лабораторії») активно друкують як сучасну темну прозу, так і розкопують наші класичні коріння. Нещодавній вихід збірки «Фіолетова тінь», куди увійшли містичні твори Квітки-Основ’яненка та Богдана Лепкого, довів: нам не треба позичати готику у британців, у нас власної темряви вистачає ще з XIX століття.

А сучасні автори? Володимир Кузнєцов зі своїми «Химородами» показав, як можна віртуозно вплітати нашу демонологію в якісний дарк. Макс Кідрук ще кілька років тому проклав місток до масового читача своїми містичними технотрилерами. Ігор Антонюк у «Монету підкине кожен» поєднав горор із соціальною дійсністю. Це вже не ніша для сотні-двох схиблених гіків, але індустрія, яка дихає і заробляє.

Чому власне потойбіччя працює краще?

Психологія цього явища лежить на поверхні. Кінговський штат Мен — це чудово, але ДУЖЕ далеко і зовсім нам не знайомо. Первинний жах працює на повну потужність лише тоді, коли він впізнаваний, «свій».

• Терапія через знайомий жах. Ми живемо в часи, коли реальність підкидає такі сюжети, що Адам Невілл зі Стівеном Кінгом нервово гризуть один олівець з різних боків. Коли ми читаємо український горор, де зло ховається в рідних карпатських лісах, на закинутих радянських заводах Запоріжжя, в темних під’їздах київських панельок або в старовинних замках та садибах, що їх розкидано по всій країні, ми трансформуємо нашу цілком реальну, побутову тривогу у форму містичного монстра. І цього монстра в книзі можна перемогти (майже завжди).
• Спадщина, яку ми нарешті прийняли. У нашому фольклорі Чугайстер, потерчата чи мавки/русалки/будь-які-інші-хтонічні-потвори ніколи не були “добренькими” казковими персонажами. Вони були суворі сутності, які вимагали поваги та поклоніння. Сучасні автори нарешті перестали робити з них дитячих мультяшок/лякашок і повернули їм первісну, моторошну природу (а інколи й дали більше, ніж хотілося б).
• Естетика панельок. Окремий жанр, який зараз розриває блоги взагалі став відкриттям для мене – урбаністичний горор. Хрущовки, бетонні джунглі, гудіння старих ліфтів, сусіди, які ніколи не виходять з квартири. Це наша спільна травма та естетика, яка в руках талановитого автора перетворюється на чистий саспенс.

Що далі? (І до чого тут ми)

Сьогодні український читач вимагає якісних мурашок по шкірі. І він їх отримає. Саме тому в нашому незалежному альманасі «Путівник химерними світами» зробили таку величезну ставку на містику, жахи та темне фентезі. Ми збираємо під однією обкладинкою авторів, які вміють працювати з темними матеріями. І знаєте що? Це лише початок.

З повагою,
Гальперін Денис.