Мій особистий Роберт Шеклі

Коли я сів аналізувати тексти, які ми вже зробили для нашого сайту, перебираючи цілі пласти фантастичної літератури, переді мною постало майже екзистенційне питання вибору Перелік кандидатів на наступний великий матеріал складався з трьох титанів-стовпів, на яких тримається моя (та й, мабуть, ваша) любов до жанру (якщо ваш рік народження теж починається з 19…)

Першим у списку був Роджер Желязни Творець Ембера, майстер вплітати стародавню міфологію в сучасні наративи Людина, яка виграла купу «Г’юго» та «Неб’юл», і чиї книжки я колись зачитував до дірок, малюючи в уяві Лабіринт Другим номером йшов Гаррі Гаррісон Батько «Сталевого Щура», майстер іронічного, драйвового бойовика, який навчив мене, що космос – аж ніяк не зорельоти, а шахраї з добрим серцем

Але потім я подивився на третє ім’я Роберт Шеклі. Тому що Желязни – це більше про ескапізм у високу магію, Гаррісон – про веселі пригоди, а от Роберт Шеклі – це про наше з вами повсякдення

Вигляньте у вікно Почитайте стрічку новин Подивіться на корпорації, які продають нам наше ж життя, бюрократію, яка перетворилася на релігію, абсурдність соціальних норм та на війну… Ми давно живемо у світі, який Шеклі описав ще у п’ятдесятих роках минулого століття Він був пророком-сатириком, який сміявся, щоб не зійти з розуму. Все як зараз у нас. І все, як я люблю.

Тому сьогодні хочу поговорити саме про нього. Без академічного занудства (хоча фактів буде багато), з власними думками, рефлексіями та історіями. Буде довга подорож від бруклінських вулиць до неонових зірок, через іспанські острови з їхнім наркотичним угаром, і до київської лікарняної палати, де почалося завершення земного шляху цього генія. Сідайте зручніше. Ми занурюємося у вимір чудес та злочинних цивілізацій.

Бруклінський хлопчисько

Щоб зрозуміти, звідки взявся цей трохи цинічний, але добрий гумор Шеклі, треба подивитися на його коріння. Він народився 16 липня 1928 року в Брукліні, Нью-Йорк, у єврейській родині. Батько, Девід Шеклі, працював страховим брокером, а мати, Рейчел Хелен Файнберг, займалася домом.

Як згадував сам письменник у своїх автобіографічних нотатках, один із його найперших дитячих спогадів – про те, як дядько жартома звісив його з балкона маленької квартири. Дикий, паралізуючий жах від прірви під ногами – перше, що запам’ятав майбутній майстер космічної іронії. Можливо, саме тоді в ньому заклалося це відчуття хиткості буття.

У 1931 році родина перебралася до Мейплвуда, штат Нью-Джерсі. Там, навчаючись у середній школі Колумбія, юний Боб відкрив для себе наукову фантастику. Це були золоті роки палп-журналів, коли обкладинки рясніли жукоокими монстрами та героями з квадратними щелепами. Але Шеклі вже тоді був інакшим.

Що робить звичайний підліток після випуску зі школи? Шукає стабільну роботу чи йде до коледжу. Що зробив Шеклі? Вийшов на трасу і поїхав автостопом до Каліфорнії. Цей юнацький бунт вилився у калейдоскоп професій: він встиг попрацювати ландшафтним садівником, продавцем солоних кренделиків, барменом, розвізником молока, вантажником і навіть різноробом на фабриці. Досвід “низової” Америки, знайомство з найрізноманітнішими диваками та роботягами згодом перетвориться на галерею його літературних персонажів – звичайних, лінивих, трохи недолугих людей, які раптом опиняються віч-на-віч із космічними проблемами.

Далі була армія. З 1946 по 1948 роки Шеклі служив у збройних силах США, зокрема перебував у Кореї. Цей військовий досвід назавжди відбив у нього бажання писати мілітаристську фантастику. У його творах ви не знайдете героїчних космічних десантників, які з радістю вмирають за імперію, але є розгублені інтенданти, бюрократичні помилки, через які на фронт постачають не ту зброю, та солдати, які просто хочуть вижити і випити пива.

Після армії він повернувся до Нью-Йорка і вступив до Нью-Йоркського університету, який закінчив у 1951 році зі ступенем бакалавра мистецтв. У тому ж році він одружився вперше – з Барбарою Скадрон, яка народила йому сина Джейсона. Життя вимагало стабільності, то ж Боб влаштувався працювати на авіаційний завод і навіть був помічником металурга, але ця рутина його вбивала. Наприкінці 1951 року, стався прорив, який змінив його життя. Шеклі продав своє перше оповідання під назвою «Випускний іспит» до журналу Imagination. Твір побачив світ у травневому випуску 1952 року. Відтоді двері до редакцій фантастичних журналів, таких як славнозвісний Galaxy, для нього були відчинені.

Сміх як зброя

П’ятдесяті роки стали для Шеклі періодом творчої плодючості. Він вистрілював оповіданнями, які вражали читачів своєю свіжістю. Уявіть собі контекст: на ринку домінують серйозні, «тверді» фантасти, які описують принципи роботи термоядерних двигунів або грандіозні космічні битви. І тут з’являється Шеклі. Його стиль – це легкість, іронія, парадокс і абсурд. Він брав звичні жанрові кліше і вивертав їх навиворіт. Прибульці в нього були не могутніми завойовниками, а недолугими туристичними агентами або дрібними шахраями. Космічні кораблі ламалися через те, що корпорація-виробник зекономила на деталях.

Я досі пам’ятаю свій культурний шок, коли вперше прочитав його оповідання «Сьома жертва». У світі, де війни заборонені, агресія людей каналізується через легалізовану гру в убивство. Це оповідання, до речі, передбачило цілий пласт сучасної поп-культури, від «Голодних ігор» до «Королівської битви», але Шеклі зробив це елегантніше, з чорним гумором.

Або згадайте «Премію за ризик» (1958) – ну, бо це ж буквальне, стовідсоткове передбачення сучасних жорстоких реаліті-шоу. У 1970 році німці навіть зняли за ним телефільм Das Millionenspiel (лайновий, якщо чесно). Письменник бачив, куди котиться медіа-індустрія, ще тоді, коли телевізори були розкішшю.

А його цикл про Грегора та Арнольда з компанії «ААА-Попс»? Два бідолахи, які беруться за найхимерніші космічні контракти, бо постійно сидять на мілині. Одне з найулюбленіших моїх оповідань – «Привид V» (1954). Герої прилітають на планету, де їхні власні дитячі страхи матеріалізуються. І знаєте, як це було сприйнято у світі? Навіть у СРСР, у 1980-х роках, це оповідання екранізували в рамках телевізійного альманаху «Цей фантастичний світ». А у 1997 році його поставило естонське телебачення ETV. До речі, я якось написав оповідання про Грегора та Арнольда. Як данину пошани Шеклі.

Секрет Шеклі у короткій прозі полягав у тому, що він ніколи не перевантажував читача. Його оповідання – як анекдот, розказаний гарним стендап-коміком: швидка зав’язка, абсурдна кульмінація і фінальний твіст, який змушує тебе одночасно реготати і замислюватися над власною екзистенцією.

Романи.

Але Шеклі не зупинився лише на оповіданнях. Його романи стали окремим тривожним виміром генія. Багато хто з критиків зазначає, що він мав проблеми з утриманням ритму на великих дистанціях, але, як на мене, його романна форма просто вимагає іншого підходу до читання. Це ж не екшн, а скоріше філософські трактати, загорнуті в обгортку пригодницької фантастики.

«Корпорація Безсмертя»

Поговорімо про шедевр 1959 року (мало хто знає, але перша скорочена версія вийшла у 1958-му як Immortality Delivered, а згодом публікувалася частинами як Time Killers). Я вважаю цей роман одним із найсильніших висловлювань про капіталізм в історії літератури. А ще, він пояснює таку лояльність до автора від тодішньої цензури СРСР.

Головний герой, Томас Блейн, гине в автокатастрофі у нашому часі, але замість того, щоб потрапити в класичне райське чи пекельне потойбіччя, він прокидається у 2110 році у новому тілі. Виявляється, його висмикнули з минулого в рамках агресивної рекламної кампанії могутньої корпорації, але кампанію раптово скасовують, і Блейн опиняється на вулиці майбутнього без копійки в кишені, не розуміючи, як працює цей світ. І ось тут Шеклі вмикає свого фірмового сатирика на повну потужність.

У цьому майбутньому вчені отримали беззаперечні докази існування життя після смерті. Можна навіть поспілкуватися з духами. Здавалося б, людство мало б стати високодуховним? Аж ніяк. З’ясовується, що лише один із мільйона має достатньо сильний ментальний потенціал, щоб вижити після смерті тіла. Решта просто розчиняється в небутті. Вчені знаходять спосіб штучно підвищити ці шанси, але процедура коштує таких космічних грошей, що дозволити її собі можуть лише олігархи.

Це геніально! Шеклі показує суспільство, яке комерціалізувало саму смерть. Уявляєте, який рівень тривожності в такому світі? Коли ти знаєш, що потойбіччя є, але тебе туди не пустять, бо в тебе немає платинової кредитної картки. Блейн змушений виживати серед криміналітету, який займається «пранням» мізків та крадіжкою тіл. До речі, смішний нюанс: усі пральні в цьому світі тримають марсіани, бо Марс колонізували китайці, які згодом перейшли на мертву марсіанську мову. Цей абсурд робить роман живим.

Ремарка: Багато хто з вас, можливо, дивився фільм 1992 року «Втікач» з Еміліо Естевесом, Міком Джаггером та Ентоні Гопкінсом. Він знятий саме за цим романом. Фільм непоганий як бойовик категорії “Б”, але він повністю вихолостив усю філософію та гумор першоджерела. Якщо ви судите про Шеклі за цим фільмом – забудьте його і терміново прочитайте книгу.

«Цивілізація статусу» (1960)

Цей твір, який в українському перекладі 1991 року фігурував як «Злочинна цивілізація», є моїм улюбленим зразком соціальної антиутопії. Вілл Баррент прокидається на кораблі, позбавлений пам’яті. Йому кажуть, що він скоїв вбивство і засуджений до довічного заслання на планету-в’язницю Омега. Він прибуває туди та відкриває для себе суспільство з інвертованою мораллю. На Омезі злочин = доброчесність. Вбивство, насилля, крадіжка, шахрайство = способи піднятися соціальною драбиною. А от допомога іншому, співчуття, людяність чи релігійність жорстоко караються.

Баррент змушений адаптуватися від цей збочений світ. Його постійно викликають на смертельні поєдинки, він бере участь у щорічному «полюванні», де він стає дичиною, і дивом виживає. Але найцікавіше починається, коли він вирішує повернутися на Землю, щоб довести свою невинність.

Шеклі робить твіст гідний генія. Коли Баррент повертається на «ідеальну» Землю, він бачить, що вона зовсім не райське місце. Це стерильне, жахливе суспільство, де люди деградували настільки, що навіть не розуміють технологій, якими користуються. Їхня психіка з самого дитинства жорстко контролюється постгіпнотичними навіюваннями. Більше того, Баррент дізнається жахливу правду: він ніколи нікого не вбивав. Його внутрішній психологічний конфлікт призвів до того, що він сам собі навіяв провину і зізнався у вигаданому злочині. Ця кінцівка просто розмазує тебе по стінці та ставить під сумнів саму концепцію свободи волі (та притомності).

Сюрреалізм та розпад.

У другій половині 60-х Шеклі видає два романи, які остаточно закріплюють за ним статус батька гумористичної фантастики (багато критиків справедливо називають його попередником Дугласа Адамса, хоча гумор в них все ж різний).

«Обмін розумів» (1966). Це історія Марвіна Флінна, який мріє побувати на Марсі. Оскільки квитки на космічні кораблі надто дорогі, він користується послугою «обміну розумів» – його свідомість переносять у тіло марсіанина, а марсіанин опиняється в його земному тілі. Але марсіанин виявляється аферистом, який продав своє тіло одразу десяткам істот. Флінн має лише кілька годин, щоб знайти нове тіло, інакше він помре. Це запускає калейдоскоп переселень. Флінн опиняється в тілі на планеті, де дві розумні раси полюють одна на одну, але вдають, що не знають про розумність супротивника. Потім він потрапляє в тіло істоти, яку замовив убивця, і йому треба просто вижити два тижні. Але все ж, найгеніальніше в цьому романі – концепція «Спотвореного Світу». Мозок Флінна, не витримуючи потоку інопланетних концепцій, починає захищатися: він інтерпретує всі чужорідні речі через земні аналоги. В результаті герой (а з ним і читач) втрачає будь-яку здатність відрізняти реальність від галюцинації. Це вже не просто комедія, а глибоке дослідження гносеологічних меж людського розуму (Ми бачимо лише те, що здатні зрозуміти).

«Вимір чудес» (1968). Том Кармоді сидить вдома, коли раптом з’являється космічний чиновник і повідомляє, що Том виграв Галактичну лотерею. Він вирушає до Галактичного центру за призом (який виявляється абсолютно марним), а потім намагається повернутися на Землю. Але оскільки Земля не має точних космічних координат у багатовимірному просторі, він потрапляє на різні версії нашої планети. Один із найяскравіших моментів – зустріч із підрядником, який побудував Землю за контрактом і дуже пишається тим, що розмістив кістки динозаврів глибоко під землею просто заради жарту над майбутніми палеонтологами. Роман радше деконструкція антропоцентризму, ніж сатира.

Епоха Ібіци.

А тепер перейдемо до частини, яка робить Шеклі живою людиною з плоті та крові, з усіма її слабкостями та трагедіями. Досліджуючи його біографію, я був вражений тим, наскільки його життя нагадувало його ж власні абсурдні романи (але й багато чого стало зрозумілим).

У середині шістдесятих Роберта охопила жага до змін. Життя в Америці, постійна гонитва за гонорарами, тиск видавців – усе це почало його душити. Він став мандрівним письменником, мешкав у Лондоні та Парижі. Але справжнім його притулком (і водночас пасткою) став іспанський острів Ібіца, куди він переїхав на початку 1970-х років. На той момент він розлучився зі своєю другою дружиною, Зівою Мірі Квітней. Як згадував сам Шеклі у своїх автобіографічних есе (і я процитую це майже дослівно, бо це дуже важливо для розуміння його стану): Зіва була типовою мешканкою Нью-Йорка і ненавиділа Ібіцу, а Роберт був просто одержимий ідеєю жити на півдні Європи. Вони розлучилися у 1972 році, і тоді ж він одружився з Еббі Шульман, з якою познайомився саме на Ібіці. У цьому шлюбі народилося двоє дітей – Аня та Джед. Загалом, Шеклі був одружений п’ять разів (пізніше були ще шлюби з Джей Ротбелл та Гейл Дана).

Ібіца зустріла його богемним життям. Він орендував недорогу традиційну садибу (фінку). Розпорядок дня був мрією будь-якого фрилансера: ранкова робота до полудня, потім поїздка на машині до бару «У Сенді» за поштою, потім кава в популярному вуличному кафе El Kiosko (працює й досі) в центрі міста, розмови з іншими експатами (люди, які тимчасово чи постійно проживають за межами своєї країни, зазвичай виїжджаючи за кордон для роботи), довгі обіди з друзями, обов’язкова сієста і вечірні розваги. Життя було прекрасним, він мав гроші від продажу прав на екранізації, і здавалося, що це його письменницький рай.

Такий собі рай… У мемуарах Шеклі зізнавався, що саме на Ібіці став наркоманом. Цитую його роздуми: “Я ніколи не вважав себе джанкі (наркоманом). Але саме ним я і був, хоча тоді цього не усвідомлював”. Почалося все з марихуани, потім в хід пішла «важка артилерія»: ЛСД, псилоцибінові гриби та інші психоделіки. На Ібіці було важко дістати звичайну траву, але марокканський та афганський гашиш лився рікою завдяки контрабандистам. До цього додався ще один жахливий компонент – снодійні. Залежність почалася ще раніше, під час його медового місяця з першою дружиною Барбарою в Акапулько. Вони орендували будиночок на березі затоки Орнітос, а за сто метрів від них жив якийсь місцевий бідняк, у якого з усього майна був лише старий радіоприймач який горлав на повну гучність вдень і вночі. Шеклі не міг спати та писати, і пішов до місцевої мексиканської аптеки за снодійним, де йому без рецепта продали якісь потужні барбітурати (хто колись з ними стикався, той зрозуміє). На Ібіці це все змішалося в один пекельний коктейль. Шеклі згадував, що його життя перетворилося на щоденну спробу “збалансувати ефект одного наркотику за допомогою іншого”.

Наслідки для його кар’єри були катастрофічними. Почався страшний, довготривалий творчий блок. Процес написання текстів став просто способом зберегти обличчя, вдаючи, що він усе ще працює, але продуктивність різко впала. Зв’язок з американськими видавцями у докомп’ютерну епоху з іспанського острова був жахливим. Ібіца була надто розслабленою та «м’якою», там було занадто легко жити, нічого не роблячи. Тож цей період серйозно підірвав і його здоров’я. Був випадок, коли під час поїздки до Греції у нього стався серйозний серцевий напад, що ледь не закінчився фатально.

У 1980 році, розуміючи, що він поступово, але невблаганно йде на дно, Шеклі повернувся до США. Він отримав роботу редактора відділу фантастики у новому престижному науково-популярному журналі OMNI, що допомогло ему повернутися до стабільного життя (він пропрацював там до 1981 року, коли пішов разом зі своєю четвертою дружиною Джей Ротбелл). Але й негативний досвід Ібіци не минув дарма. У 1990-х роках он написав серію детективних романів про Гоба Драконіана. Гоб – американський хіпі-філософ, який двадцять років живе на Ібіці і ділить свій час між островом і Парижем. У романі «Сома-блюз» (1997) Гоб розслідує появу нового наркотику “Сома”, пов’язаного із вбивством ібіцького дилера. Це була своєрідна сублімація і прощання з його власним минулим.

Пострадянський культ

А тепер перейдемо до найцікавішого парадоксу в історії літератури. Якщо ви запитаєте пересічного американського фаната фантастики про Шеклі, він скаже: “О, так, класний автор з п’ятдесятих, попередник Дугласа Адамса, писав кумедні історії”. У США він був шанованим, але ніколи не належав до “Великої Трійки” (Азімов, Кларк, Гайнлайн) з точки зору комерційних продажів і медійного статусу. Але якщо ви запитаєте когось із мого покоління на пострадянському просторі… Ого! У нас він був абсолютним Богом. Як зазначають західні дослідники: “У пострадянських країнах Шеклі надзвичайно популярний – його твори масово перекладалися, і він вважався одним із топових західних фантастів, майже нарівні з Азімовим та Кларком”.

Причина дуже проста і трохи сумна: радянська цензура та особливості нашого менталітету. У Радянському Союзі фантастику з Заходу перекладали дуже обережно. Відбирали те, що нібито “викривало виразки капіталізму”. І Шеклі, з його жорсткою сатирою на корпорації, які продають все, навіть смерть (як у «Корпорації Безсмертя»), ідеально підходив під ці критерії партійної номенклатури.

Але радянський читач (і український зокрема) був набагато розумнішим за цензорів. Ми вже звикли читати між рядків. Читаючи про абсурдну бюрократію у «Вимірі чудес» або про суспільство, де злочин є нормою, а за інакомислення знищують (у «Злочинній цивілізації»), ми чудово розуміли, що це сатира не лише на абстрактний американський капіталізм, а на БУДЬ-ЯКУ систему тотального контролю. Радянський абсурд, вічний дефіцит, черги, партійні збори, ідеологічне промивання мізків вкладалося в цю сатиру якнайкраще. Шеклі дав нам мову для опису нашого власного божевілля, і зробив це з теплою, гіркою посмішкою. Тому й став нашим, “рідним” автором.

Київ 2005

Ця всенародна любов вилилася у подію, яка досі стоїть у мене перед очима як найдраматичніший фінал у житті письменника. Історія, яка назавжди пов’язала Роберта Шеклі з Україною.

У квітні 2005 року, вже будучи літньою, 76-річною людиною з букетом хвороб, Шеклі прилетів до Києва. Його запросили як почесного гостя на міжнародний конвент фантастів «Портал-2005» (який проходив у рамках Українського комп’ютерного тижня фантастики). Організатором виступав київський клуб шанувальників фантастики «Портал» та видавничий дім «Мій комп’ютер» на чолі з Михайлом Литвинюком. До речі, компанію йому на конвенті складав Анджей Сапковський. Графік був дуже щільним та напруженим. Шеклі роздавав автографи, спілкувався з фанатами (для яких це було як побачити живого пророка), а потім поїхав до Одеси. І там сталася біда. Роберт серйозно застудився, а з огляду на його вік та те, що кілька років тому він переніс важкий інфаркт міокарда, звичайна застуда швидко перетворилася на катастрофу.

27 квітня 2005 року Роберта Шеклі в критичному стані доставили до відомої київської приватної клініки «Борис». Діагноз звучав дуже невтішно: прогресуюча дихальна недостатність. Його одразу перевели до реанімації, ввели у стан медикаментозного сну та підключили до апарату штучної вентиляції легень. Як казав президент клініки «Борис» Михайло Радуцький: “Прогнози в цьому відділенні даються лише на один день… Якщо немає погіршення – це вже перемога”. Лікуючий лікар Ігор Конівець згодом повідомив, що Шеклі міг дихати самостійно лише близько 25 хвилин, після чого знову потребував апарату.

І тут почався фінансовий і бюрократичний жах (куди ж без нього). З’ясувалося, що Шеклі втратив свій медичний страховий поліс. Перебування в реанімації приватної клініки коштувало близько 1000 доларів (тоді це було близько 3000-5000 гривень) на добу. Представники письменника в паніці навіть просили перевести його до державної лікарні, але це було неможливо через його нетранспортабельний стан.

Те, що відбулося далі, як на мене, повертає віру в людство. Видавничий дім «Мій комп’ютер» одразу надіслав гарантійний лист, зобов’язавшись покрити витрати. В інтернеті розпочалася безпрецедентна кампанія збору коштів. Фанати по всьому колишньому СРСР та в Україні скидали хто скільки міг. Офіційний сайт письменника запустив збір через PayPal. Держава теж не стояла осторонь. Були оперативно залучені найкращі фахівці Інституту фтизіатрії та пульмонології імені Яновського та Національного медичного університету імені Богомольця для постійних консультацій. Михайло Литвинюк тоді згадував, що тодішній віцепрем’єр Микола Томенко відгукнувся миттєво: “Вже через дві години після дзвінка до нього у нас були кваліфіковані консультанти від Мінздраву”. За місяць лікування рахунок клініки склав близько 18 000 доларів. Гроші зібрали переважно звичайні люди (близько 75% суми – це пожертви приватних осіб (я теж долучився)).

Але постала нова проблема: як доправити його додому? Звичайним рейсом не можна. Потрібен був спеціальний переліт із медичним супроводом та кисневим генератором. Вартість – 57 800 доларів. І тоді втрутився великий бізнес. Меценатом став Віктор Пінчук (от тут можете на мене лаятися, але було, як було), який пожертвував 47 000 доларів, закривши збір.

27 травня 2005 року Роберт Шеклі, чий стан трохи стабілізувався, вилетів з Києва до Нью-Йорка з пересадкою у Франкфурті. Він повернувся до Америки, та оселився в містечку Ред-Гук (округ Датчесс, штат Нью-Йорк), щоб бути ближче до своїх доньок Ані та Аліси, але дива не сталося. Організм був надто виснажений. 20 листопада йому зробили операцію через аневризму головного мозку. А 9 грудня 2005 року, у віці 77 років, великого іроніка не стало. Він помер у лікарні міста Покіпсі.

Я інколи думаю про цей київський місяць. Так, це була страшна мука для старого письменника, але водночас, він помирав, знаючи, що на іншому кінці світу є тисячі людей, які готові віддати свої останні гроші, просто щоб віддячити ему за історії про Марвіна Флінна чи Томаса Блейна. Це гідний, хоч і сумний фінал для генія.

Шеклі повертається.

Довгі роки після його смерті український книжковий ринок перебував у сплячці. Ми читали Шеклі переважно в старих російських перекладах. Але світ змінився. Відбулося очищення нашого культурного простору від токсичного впливу сусідів, і українські видавництва почали масово і якісно перекладати класику.

Історія видання Шеклі українською мовою має під собою глибоке коріння. Ще в 1991 році видавництво «Дніпро» випустило збірник «Злочинна цивілізація. Координати чудес». Тоді Олександр Коваленко переклав «Злочинну цивілізацію», а геніальний Анатолій Онишко – «Координати чудес», але це, звісно ж, була крапля в морі.

Прорив стався вже в наші дні, у 2020-х роках, і я хочу особливо виділити роботу незалежного видавництва та платформи краудпаблішингу «Комубук» (Komubook). Вони працюють за схемою: обирають круту книгу, рахують вартість видання і пропонують читачам скинутися грошима. Якщо сума збирається – книга йде до друку. У грудні 2020 року вони запустили кампанію на видання повісті Роберта Шеклі «Варіанти». Це сюрреалістична історія про Тома Мішкіна, який везе товари на планету Дора-V, але через поломку деталі L-1223A змушений сісти на планеті Гармонія. Пошук деталі перетворюється на повний психоделічний тріп паралельними реальностями. Кампанія була успішною: 260 небайдужих читачів зібрали 45 125 грн із необхідних 125 000 грн (очевидно, решту видавництво перекрило власними ресурсами), і книга вийшла друком у 2021 році.

Я тримав це видання в руках і хочу сказати кілька слів про його якість. Переклад робив метр вітчизняної перекладацької школи Петро Таращук. «Це просто свято якесь», як каже мій тесть! Він зберіг усю гротескність та іронію Шеклі. Більше того, «Комубук» запровадив круту опцію biblio – благодійники мали змогу викупити примірники спеціально для бібліотек, і завдяки цьому 38 примірників роз’їхалися по бібліотеках України абсолютно безкоштовно.

Що ще виходило українською:

• «Злочинна цивілізація. Координати чудес», 1991, видавництво «Дніпро» (раритет. На Віоліті зараз коштує як крило від Боїнгу)
• «Запах думки: вибрані оповідання», 2018, видавництво «BookChef» (згодом також перевидавалася в рамках шкільної серії)
• «Чи відчуваєте ви щось, коли я роблю ось так?», 2019, видавництво «BookChef»
• «Пастка на людей», 2019, видавництво «BookChef»
• «Цивілізація статусу», 2020, видавництво «BookChef»
• «Варіанти», 2021, видавництво «Комубук»
• «Цивілізація статусу. Квиток на планету Транай», 2026, видавництво «Lobster» (дуже сподобалося оформлення)

Тож, як бачимо, читати Шеклі сьогодні українською мовою – це не просто можливо, але й естетично приємно. І я закликаю вас купувати ці книги, щоб підтримати наших видавців.

Чому ми потребуємо Шеклі сьогодні?

Коли я перечитую його тексти зараз, мене не покидає одне відчуття: він знав. Він усе знав про нас наперед. Знав, що технології не зроблять нас розумнішими, а лише створять нові, більш витончені способи для прояву нашої дурості і жадібності. Він ТОЧНО знав, що корпорації будуть продавати нам наші ж страхи, знав, що будь-яка ідеальна система, чи то на Землі, чи на планеті Омега, рано чи пізно перетвориться на в’язницю для розуму.

Але він залишив нам інструмент для виживання – іронію. Це здатність подивитися на космічний абсурд буття, посміхнутися і сказати: “Ну що ж, мабуть, якимось марсіанам просто потрібна була моя деталь L-1223A”.

Роберт Шеклі прожив життя, повне подорожей, помилок, наркотичного дурману, п’яти шлюбів і геніальних прозрінь. Він помер, оточений любов’ю людей з країни, мови якої він навіть не знав, і залишив нам сотні сторінок тексту, які сьогодні звучать актуальніше, ніж новини. Тому, якщо вам сьогодні важко, якщо реальність здається надто жорстокою або просто незрозумілою – візьміть з полиці томик Шеклі. Бажано – наш, український (англійською теж підходить). І дозвольте йому перенести вас у вимір чудес.

Там не простіше, але, хоча б смішно. І пам’ятайте: ми всі просто беремо участь у чиємусь чужому експерименті. Головне – не сприймати його надто серйозно.