Я от дивлюся на полиці наших книгарень, де стоїть вітчизняне фентезі, і мені періодично хочеться плакати. Або сміятися — тут уже як настрій ляже. Складається таке враження, що сучасний український книжковий ринок — це такий собі закритий пансіон шляхетних дівчат і хлопців-семінаристів, де раптово вимкнули світло, але всі продовжують сидіти з рівними спинами і вдавати, ніби в темряві читають при свічках високу поезію.
Наші автори, здається, масово поскладали обітниці цнотливості, пацифізму та глибокої духовності. Герої тут махають мечами чи шаблями виключно з благородною метою, обов’язково пускають скупу чоловічу (чи жіночу) сльозу за долю неньки, а найвищий прояв пристрасті — це цнотливий поцілунок у ручку чи щічку під місячним сяйвом на тлі квітучої вишні. І це відбувається сьогодні! У той самий час, коли світові бестселери топлять своїх персонажів у крові, бруді, розпусті та сірій моралі, заробляючи на цьому мільйони доларів і формуючи глобальні тренди.
Аналіз нашого ринку свідчить про достатньо сумну річ: українському фентезі катастрофічно, до болю в зубах бракує сексу, жорстокості та відвертої, фізіологічної правди життя. Ми ніби добровільно застрягли у невидимому поясі вірності, боячись порушити негласні табу. Час розібратися, звідки ростуть ноги у цього літературного пуританства, чому вітчизняні видавці сахаються відвертих сцен як чорт від ладану, і хто з авторів уже почав успішно і з ноги вибивати двері цієї застарілої системи.
Травма хрестоматією
Давайте будемо чесними хоча б із собою, адже коріння цієї стерилізації лежить глибоко в нашій підсвідомості, яку щедро забетонували шкільні уроки української (а для декого ще й кацапської) літератури. Наша багатовікова культура створила просто розкішне, жирне підґрунтя для найтемнішого і найхимернішого фентезі. Вітчизняна міфологія та демонологія з її відьмами, вовкулаками, потерчатами, русалками та упирями — це ж готовий бестіарій для горору преміумкласу. Навіть наші пращури на Івана Купала мали цілу систему побутових і містичних табу, де природа була дикою, страшною і не пробачала втручання. Здавалося б, бери цей фольклор, замішуй на крові й пристрасті — і пиши власного, автентичного «Відьмака», з блекджеком та розпусницями.
Але ніт. Над нашими авторами тяжіє невидимий наглядач — суворий образ класика в смушевій шапці, який свариться пальцем і вимагає, щоб література обов’язково «навчала духовності», несла світло і, бажано, безперервно страждала. Твори Михайла Коцюбинського, Лесі Українки чи Миколи Гоголя, які заклали фундамент вітчизняного протофентезі, нам роками подавали виключно як високу, пафосну матерію. Через цю «травму хрестоматією» у багатьох сучасних авторів формується комплекс меншовартості та панічний страх написати щось «низьке» або «не витончене». Або матюки. Хоча… Я й до Митця ставлюся з повагою.
Написати сцену, де герою натуралістично, зі смаком випускають кишки на полі бою, або де пара займається брудним, тваринним сексом на сіннику після важкого дня, вважається чимось маргінальним. Мовляв, серйозний український письменник до такого трешу не опуститься, бо це «жлобство», «бульварщина» і взагалі — що скаже мама, якщо прочитає? У результаті ринок отримує десятки рафінованих, вилизаних історій про козаків-характерників чи князівен, які розмовляють складнопідрядними реченнями і поводяться так, ніби щойно вийшли з церковно-приходської школи для дітей з вадами розвитку.
Ця самоцензура призводить до того, що персонажі виходять пласкими, як фанера. Людська природа — дуальна. Вона складається не лише з високих поривань, а й з низинних інстинктів, хіті, люті та тваринного страху. Відрізаючи ці аспекти заради якоїсь уявної «чистоти жанру», автори створюють пластикових манекенів, яким тупо неможливо співчувати. Вважаю, що доба Дон Кіхотів все ж минула і повернення не буде.
Подвійні стандарти
Найбільший крінж (ніде правди діти) в цій ситуації — це те, як у нас працюють подвійні стандарти щодо перекладної літератури. Тут наше суспільство демонструє просто феноменальну гнучкість моралі. Коли дідусь Джордж Р. Р. Мартін у «Пісні льоду й полум’я» влаштовує криваву баню, відтинає голови, описує інцест, зґвалтування та жорстокі тортури, український ринок стоячи аплодує і вишиковується в кілометрові черги за новими тиражами. Коли Джо Аберкромбі у своїх романах жанру ґрімдарк робить головним героєм беззубого, покаліченого циніка інквізитора-садиста Занда дан Ґлокту, який ламає людям пальці, наші читачі захоплено верещать від того, який це крутий реалізм.
Але, вважаю, що еталонним маркером цього лицемірства став безпрецедентний успіх роману Ребекки Яррос «Четверте крило». Ця книжка порвала всі світові чарти і просто підірвала український БукТок. Наші читачі, особливо жіноча аудиторія, масово і з придихом обговорюють драконів, жорстокі випробування у військовій академії, де курсанти гинуть пачками (бо слабких там просто скидають у прірву), і, звісно ж, відверті сексуальні сцени 18+. Сама Ребекка Яррос дуже іронічно коментувала обурення деяких західних пуритан щодо кількості сексу у її творі. Вона зауважила, що їй дуже смішно, коли людей так турбує еротика в книзі, де, на хвилиночку, двадцятирічних підлітків регулярно і методично вбивають.
Звісно, українські читачі в коментарях і рецензіях на «Четверте крило» часто плюються на кліше, закочують очі від нелогічності світобудови чи синдрому «Мері Сью» у головної героїні Вайолет. Дехто каже, що це взагалі антиутопія або низькопробний фанфік, де діалоги рвані, а логіка світу шкутильгає на обидві ноги. Але знаєте що? Вони все одно масово купують цю книгу, читають її до п’ятої ранку в туалеті, щоб не будити рідних, кайфують від драконів і з нетерпінням чекають на продовження («Залізне полум’я» та «Оніксовий шторм», і НІ, це не реклама, а навпаки!). Тобто люди обурюються «крінжовими еротичними сценами», але продажі б’ють рекорди.
Світовий тренд для мене зрозумілий. Читач втомився від дитячих казок, йому потрібен адреналін і гормони. Чому ж тоді вітчизняному автору власні ж критики часто закидають «зайву чорнуху», «вульгарність», коли він намагається грати на тому ж самому полі? Чому закордонним персонажам можна відрізати голови, плести брудні інтриги і займатися жорстким сексом на сторінках бестселерів, а український герой мусить лише героїчно померти за світлу ідею, попередньо прочитавши молитву і погладивши котика (молитву не обов’язково)? Це відверте вишиватництво, яке гальмує наш ринок.
Букнет, бо куди ж без нього
Поки традиційні, великі видавництва намагаються тримати марку високої культури і з обережністю ставляться до провокативних текстів, фінансовий розковбас відбувається в андеграунді — на літературних платформах самвидаву на кшталт Букнету. Якщо ви туди зайдете і подивитеся на статистику, у вас очі на лоба полізуть. Там яскраво видно, чого насправді прагне масовий український читач (і особливо читачка).
У цих цифрових хащах жанр фентезі мутував у комерційно надзвичайно прибутковий гібрид еротики, роментезі та темної, часто «дурної», токсичної романтики. Каталоги цього сайту надають просто кричущу картину: топи продажів забиті тайтлами, від самих назв яких віє гормонами. «Трофей темного генерала», «Погана дівчинка для Повелителя», «В полоні фенікса», «Наречена Темного князя», «Король без минулого». Читацька аудиторія щодня голосує реальними гривнями за сюжети, де присутні владні, жорстокі герої, істинні пари, вимушені шлюби, відверте домінування, викрадення та приборкання норовливих героїнь (і це я вже не кажу про відверту порнографію).
Це справжнє море «жіночого» фентезі генерує шалений трафік і приносить авторкам шалені гроші, доводячи одну просту істину, що український читач — абсолютно не пуританин. Читач хоче пристрасті, хоче переступу меж, хоче жорсткості та відвертого еротизму. Попит на сексуальну напругу та морально сірих (а то й відверто чорних, як смола) персонажів у нас величезний. Але замість того, щоб інтегрувати цей колосальний запит у якісну, добре відредаговану літературу, наша академічна спільнота та великі видавці довго фиркали, віддаючи цю золоту жилу на поталу самвидаву з його часто сумнівною якістю текстів, орфографічними помилками, картонними діалогами та сюжетними дірами розміром з кратер. Ми самі загнали свої найсильніші емоції в підпілля.
Авангард українського ґрімдарку
На щастя, крига нарешті скресла. На нашому ринку з’явилася зухвала когорта авторів та видавців, які свідомо відмовилися носити цей ідеологічний пояс вірності і почали видавати жорсткий та відвертий продукт, що не поступається західним аналогам. Вони зрозуміли, що щоб продавати, треба бити в емоцію, а не читати моралі.
Беззаперечним флагманом вітчизняного темного фентезі стала феноменальна трилогія Павла Дерев’янка «Літопис Сірого Ордену» («Аркан вовків», «Тенета війни», «Пісня дібров»). Я коли це читав, у мене щелепа відпадала. Це вам не просто казочка про козаків із шароварами та магією, а суворий, кривавий ґрімдарк із позначкою 18+, де альтернативний Український Гетьманат ХІХ століття потопає у брудних політичних змовах, а характерники Сірого Ордену — це не святі лицарі без страху і догани, а безжальні вбивці, які здатні перекидатися на вовків і рвати ворогам горлянки. Дерев’янко не шкодує своїх героїв від слова «взагалі»: жорстокість тут виправдана і прописана до фізіологічних деталей, кров ллється ріками, війна назавжди ламає психіку, залишаючи по собі тяжкі каліцтва, алкоголізм та ПТСР.
Читачі та критики в захваті від того, що автор має сміливість убивати своїх персонажів не гірше за Мартіна, тут немає поблажок, немає ванільних хепі-ендів, і саме це робить трилогію культовою. Дерев’янко на практиці довів, що українська історія та фольклор можуть бути просто класним майданчиком для жорсткого екшену, де грань між людською та вовчою сутністю стирається.
Ще один неймовірно потужний удар по пуританству — це роман Володимира Кузнєцова «Заколот. Невимовні культи». Якщо ви шукаєте щось таке, від чого мозок згортається в трубочку, вам сюди. Це гримуча, термоядерна суміш наукової фантастики, кіберпанку та космічного лавкрафтіанського горору з жорстким рейтингом 18+. Кузнєцов безжально кидає читача у м’ясорубку кривавого заколоту на гігантському космічному кораблі «Сінано», де окультні технології та стародавні боги (типу Ґаґантоа) змішуються з насильством, квантовою фізикою та божевіллям. Книжка взагалі не намагається бути «зручною» чи «моралізаторською», вона б’є по нервах брутальною реалістичністю та цілковитою безжальністю до людської плоті і розуму.
Варто відзначити й інституційні зрушення на ринку. Справжнім ковтком свіжого повітря стала поява нішевих видавництв, таких як «Дім Химер» (засноване ветераном АТО Владом Сордом та письменницею Вікторією Гранецькою). Вони свідомо, відкрито сфокусувалися на виданні химерної прози, горору, екзистенційного постапокаліпсису, кіберпанку та темного фентезі. Вони дали зелене світло тим текстам, які раніше лякали традиційних редакторів своєю похмурістю, депресивністю та брутальністю.
Також стрімко зростає кількість незалежних проєктів, які позиціюють себе як 18+ і не соромляться цього. Подивіться на новелу Айї Неї «Крила Остари. Втілення». Вона поєднує темне українське фентезі з кіберпанком (етеропанком), попереджаючи читачів про наявність еротичних сцен та нецензурної лексики. Або візьміть роман Моніки Ар’ї «Улюблена дівчина», який шокує своїми сюжетними поворотами, побудованими на людській жорстокості та збоченнях. Письменниця К. С. Найт у своїй книзі «Зміїне лігво» також «безсоромно» міксує жорстокість із пристрастю, доводячи, що темна романтика не знає жодних штучних кордонів. Усе це свідчить про те, що наші автори нарешті перестали боятися власних тіней і почали створювати якісний, конкурентоспроможний контент для дорослої аудиторії.
Час стати дорослими
Література, а надто фентезі — це не просто ескапізм чи втеча від реальності у вигадані світи. Це завжди криве дзеркало нашої власної сутності. Вітчизняний книжковий ринок десятиліттями намагався загорнути це дзеркало у вишитий рушник, щоб, не дай боже, не побачити там власного тваринного оскалу, страху чи еротичних фантазій. Але ж правда полягає в тому, що література не зобов’язана бути виключно виховною, «правильною» чи зручною для вчителів мови та літератури. Вона має повне право кусатися, викликати нудоту чи огиду, збуджувати, лякати до дрижаків і змушувати серце битися швидше від адреналіну.
Комерційний успіх платформ самвидаву з їхнім безмежним морем 18+ контенту, колосальні наклади перекладного ґрімдарку та роментезі, а також неймовірний прорив українських авторів штибу Павла Дерев’янка та Володимира Кузнєцова доводять, що пуританство в нашій літературі майже мертве. Читач подорослішав. Нам більше не потрібні стерильні казочки про ельфів та козаків, які живляться сонячним промінням і ніколи не ходять у туалет (або ходять веселкою).
Якщо українське фентезі хоче перестати бути просто милою екзотикою для вузького кола фанатів і прагне стати потужним комерційним локомотивом (а ми цього хочемо!), воно мусить остаточно і безповоротно зняти білі рукавички.
Потрібно дозволити собі писати про бруд, жорсткий секс, психопатію, залежності та криваві ритуали без страху бути звинуваченими в «аморальності» чи «неформаті». Час ламати табу. Бо тільки на перетині страху, болю та пристрасті народжуються історії, які вгризаються в мозок і залишаються у пам’яті назавжди. І, що не менш важливо для виживання ринку, саме такі історії змушують читачів добровільно нести свої гроші в книгарні. Тож давайте перестанемо вдавати з себе святих. Пишіть так, щоб горіло!
З повагою,