Якщо чесно, за свої юнацькі роки вже й не згадаю, скільки всього, а головне — що саме я писала. Усе це створювалося в звичайних зошитах у клітинку. Щось із того збереглося, щось згоріло у полум’ї сільської печі, а з більшої частини цього абсолютно нечитабельного добра (у мене тоді було дофіга орфографічних помилок) я наробила новорічних сніжинок. Хобі в мене таке. Ну й грець із ними. Я б сама згоріла від сорому, якби щось із того потрапило на очі диванним сучасним критикам, після чого назавжди закинула би таке цікаве захоплення.

Зараз залишилася тільки коробка з блокнотами, куди я записувала ідеї, імена або просто окремі рядки з діалогів. Та ще кілька історій, написаних від руки, на аркушах А4, у зошиті, та навіть на справжнісінькій друкарській машинці. Вони лежать в окремій теці, як тліючий каганок, що колись стане полум’ям для нових ідей.

За весь цей час я намагалася бути і «архітектором» (надто пізно дізналася, що є така класифікація письменників), і «садівником». Але зрозуміла одну річ: якщо погано тямити, хто твій головний герой, які його мотиви, цілі й чим взагалі для нього закінчиться історія, можна писати нескінченно довго. До того ж є велика ймовірність заплутатися й наробити купи помилок, які потім буде дуже ліниво виправляти. Потрібна бодай якась структура, каркас, на який можна ліпити м’ясо й не боятися, що шматки відваляться.

А згодом я зіткнулася з іншою крайністю: коли придумала історію від початку до кінця, а вона все одно не пишеться. Виявляється, мені просто стало нецікаво, бо я вже знала фінал. У мене тоді не було підручників, не було розумних порад від колег, які б пояснили, що саме пішло не так і як це виправити, тож я просто вчилася на власних помилках (як і чимало авторів до мене). І тепер, коли є можливість «набратися розуму» у досвідчених людей, я зараз порівнюю це з тим, що вже напрацювала сам. Щось беру на замітку, решту відкидаю, якщо воно не ліпиться до мого каркаса. Тому й вам раджу: не звалюйте в одну купу всі поради поспіль, беріть лише найсмачніше і формуйте цукерку.

Про першу мотивацію та «подарунки» родичам

Моя перша мотивація була простою, як штопор: мені страшенно подобалися ті фантастичні книжки, які я знаходила на батьковій полиці поруч із підручниками, і мені захотілося так само. Щоб батько взяв уже мою книжку і поставив до себе на полицю. Щоб радів, що у нього є свій письменник. І, ясна річ, свій перший роман я хотіла присвятити саме йому.

Що ж я зробила? Придумала фантастичну історію, де взагалі немає дорослих. Охринінна задумка, чи не так? 10 із 10. Не робіть так, якщо збираєтеся комусь присвячувати свій рукопис. Він як мінімум має відповідати інтересам цієї людини. А то траплялась якось одна письменниця (її, до речі, навіть видали), яка присвятила роман своєму дідусеві, тоді як у тексті йшлося про заплутані стосунки молоді в потойбічному світі. Дякую, онучко, за такий подарунок.

Скажу чесно, та моя фантастична історія досі не народилася. Вона роздулася в моїй голові до таких масштабів, що я зрештою зрозуміла: не винесу її, просто завалю таку ідею через брак досвіду. Навряд чи батькові сподобаються мої помилки в тексті, несмішні жарти чи безглузді й тупі повороти сюжету. Йому потрібна якісна історія, тому я взялася за тренування. І почала з оповідань. На них можна не лише пропрацювати кожен елемент окремо, а й зрозуміти, в якому жанрі ти сильний, спробувати різні стилі написання та різний обсяг. Адже, по суті, роман складається з оповідань, пов’язаних між собою сюжетно. Цей задум вдався і батько отримав свій примірник. Можна сказати, частину гештальта закрито.

Міф про міфічне натхнення

Окремий клінічний випадок — це очікування «музи» або міфічного натхнення. Часто автори, особливо початківці, щиро вірять, що без цього чарівного приходу в голову починати роботу просто не можна. У них уже може бути готова шикарна структура сюжету, прописані до дрібниць цікаві персонажі, вигадані неймовірні пригоди й випробування, які так і хочеться їм підкинути… Але автор днями, тижнями чи навіть місяцями не сідає за рукопис. Чому? Бо «немає натхнення».

Прокиньтеся нарешті! Натхнення — це найбільший обман на шляху письменника. Воно не приходить до тих, хто сидить на дивані й чекає на ману небесну. Воно приходить виключно під час роботи.

Письменництво — це не магія, це ремесло. Ти сідаєш, відкриваєш ноутбук (або ж блокнот), пишеш перше кострубате речення, плюєшся, виправляєш, пишеш друге… і десь на тридцятому рядку раптово помічаєш, що тебе затягнуло. Текст починає оживати. Натхнення — це не іскра, з якої все починається, це вогонь, який розгоряється, коли ти вже почав крутити палички. Не чекайте «приходу» музи, просто дайте копняка своїй ліні й починайте вже писати.

Що робити, коли сюжет «завис»?

Бувають моменти, коли текст зависає. Ось саме зараз, на цьому сюжетному повороті він «застряг» і не бажає рухатися, а проблеми — вирішуватися. Добре, якщо дія продовжується в наступному розділі, ви можете просто відкласти поточний, поки він «дозріє». Але ж буває й навпаки: коли саме від цього розділу залежить, у який бік поверне історія.

Насправді нічого складного тут немає. У вас під рукою завжди є чернетка. Можна в самий епіцентр цього критичного зависання прямо в гущу подій додати нового персонажа або масштабну подію (наприклад, виверження вулкана). Можна взагалі прибрати цей розділ, якщо він ні на що особливо не впливає. Найважче — знайти причину, через яку стався ступор, повернутися до попередніх розділів і спробувати їх переписати. Спрямувати героїв іншим шляхом, змінити діалог, мотивацію — зробити все можливе, щоб герой пішов іншою дорогою. Якщо ж у вас не виходить навіть така дрібниця, то вітаю — ви зловили «вигорання».

Міф про письменницьке вигорання

Якщо чесно, мені навіть зараз смішно слухати про таку штуку, як письменницьке вигорання. Ви серйозно? Спочатку ви наслухаєтеся порад, що писати треба багато й щодня, без перерв, буквально змушуєте себе це робити, навіть коли не хочеться (бо треба ж «розвивати навички»), а потім дивуєтеся, що організм втомився й хоче відпочити?

А ви в курсі, що розумова праця — це теж робота? І на неї так само витрачаються калорії. А отже, відпочивати просто необхідно. Робити перерви, суміщені з фізичною працею, щоб м’язи не атрофувалися, а на дупі не з’явився мозоль. Залізне сідалище — це, звісно, добре, але все має бути в міру.

Був радий поділитися з вами своїми порадами та роздумами!