Загалом редакція проєкту «Альманах» працює поза часом і простором, але уявімо для розуміння, що нижчеописані події відбувалися у вечір п’ятниці — особливий стан буття, не конкретний день тижня, тому ніяких перешкод у його існуванні навіть у заплутаних умовах всесвіту Альманаху не було. Більше того, команда спеціально вирахувала такий вечір п’ятниці, що підходить саме для тімбілдінгу (хто деміург, того й ТЗ), тому ніяких «дітей-сімей-картоплі на дачі» не передбачалося, ніхто не був у відпустці, не захворів і не зник у чорній дірі натхнення (з оцим було найскладніше, але допомогли голубині ауспіції).
— Нумо розповідати страшні історії? — Пропозиція бети була зустрінута з неабияким ентузіазмом, бо справді, чому б і ні? Їм усім було що згадати: до сіпання лівої повіки, велетенських сиріт по шкірі й моторошного протягу при зачинених залізними занавісками вікнах. Зрештою, одним із жанрів Альманаху — і неабияк популярним! — є жахи й містика; учасники команди надихаються творчістю численних митців ледь не щоденно, тож чому б і не спробувати себе у ролі оповідачів?
Для підсилення враження в офісі швиденько навели потрібну атмосферу: чорні свічки, чорна кава, чорні цинічні душі втомлених бет — все за класикою. Золотоока богиня редактури навіть щедро запропонувала принести цеберко крові-з-очей, яка накрапала за день, але вирішили, що й так достатньо пафосно.
Годинник — цього дня механічний із зозулею і вагами у формі шишок (десь у класичному готичному детективі роззява-автор геть забув, що хотів повісити саме такий на стіну замку з привидами) — зловісно-урочисто бомкнув восьму.
Час починати дійство.
З очільного місця за столом (куди зі стелі була підведена пневмотруба від бочки з віскі з глибокого-глибокого підземелля) піднявся панорг, хвацько піднявши капелюха:
— Кгхм, що ж обрати… Почнемо з класики. Була злива, наче боги задумали змити гріхи цього світу всі за один раз, влаштувавши потоп. Цього вечора я не очікував гостей, тому був здивований стукотом у двері маєтку. Промокла незнайомка відчайдушно гатила у двері, благаючи поділитися відгуком на її твір, поданий до Альманаху… Це були часи, коли я ще не до кінця усвідомлював, що за демони можуть приховуватись за цілковито мирною аватаркою…
Розповідь гриміла у затихлому залі, набираючи драматичних обертів з кожною хвилиною. В очах усіх присутніх, навіть уже знайомих з історією, поступово проступало усвідомлення неминучого жахливого фіналу. І панорг не розчарував шановну публіку:
— …Знесилений, пошматований кігтями, я зі сльозами радості на очах дивився, як на Аркуші палає багаття холівару. Так, я вистояв. Але й досі, чуючи стукіт у приватні повідомлення, згадую цю моторошну подію — і ні, ніколи знову! Навіть якщо дуже просять!
Команда співчутливо захитала головами, хоча дехто й не забарився з докорами:
— Ти що, на Аркуші ніколи не потрапляв на «я новачок, хочу чесний відгук»? Завжди пастка — добре, якщо багном відбудешся!
— Тоді я ще вірив у людство!
Комедійний Цвіркун, який уже майже заснув усередині чайника, сумлінно видав довгий скрекіт у тиші. Хтось із цинічних бет пирхнув, і незабаром смішки ну зовсім присоромили гнітючу атмосферу!
— Хто наступний?
Цього разу озвався один з редакторів:
— Давайте я розповім. Не знаю, чи жахливо це так само, як попереднє, та… Був твір, нічого так сюжет, стилістика помірно виїдає очі, ідейне наповнення на рівні…
Бети дивилися на редактора із щирою заздрістю, не кліпаючи, лиш зрідка хтось роздвоєним язиком жадібно дегустував саспенс. Але той незворушно продовжував:
— …І от, усе передивився, всі коментарі вніс увечері, як годиться. Вбив, так би мовити, останній гвіздок у труну. Та на ранок… — його голос урвався хрипким вдихом, немов редактор не міг повірити в існування подібного жахіття.
— На ранок приходжу — а там нічого!
— Як, зовсім???
— Зовсім, — редактора аж затіпало, і панорг поспішив налити йому чарочку віртуального заспокійливого під приватною маркою «Людина створена страждати». — Автор видалив твір і зник із мережі, як і не було. Досі думаю, а чи не приблазнилося мені це редагування? Але ж я всю душу в нього вклав, а він, він!
Цього разу співчуття було трохи побільше, бо душа — це все ж серйозна справа. До співчуття додалося трохи зурочень нашвидкуруч: «а щоб тебе у видавництві продинамили» та «бодай твій бекап видалиться з диску», але учасники дійства все ж принишкли. Спостерігаючи за похмурою атмосферою, яка зовсім не пасувала до корпоративу, одна з бет зіскочила з місця, захоплено настовбурчивши гребінь:
— Чого такі кислі? Зараз буде пекельна просмажка, слухайте уважно!
Розвернувшись до своєї сусідки, вона зробила з пальців «пістолет», і, примружившись, зробила декілька «пострілів»:
— «Брюнет був вражений кмітливістю прекрасної дівчини»!
Та нажахано зойкнула від несподіванки. А тим часом цівка ультимативної стилістичної зброї зловісно націлилася вже на іншу жертву:
— «Він з дитинства знав, що призначений для звитяжних подвигів. Пророцтво Древніх не помиляється!»
Ще один не менш наляканий вереск, бета відчайдушно затуляє вуха долонями. Присутні редактори трималися (і не таке редагували), але іноді кривилися, ніби трапилося недозріле ківі. Тоді у хід пішла важка артилерія:
— «Це шість розділів з мого Безумовно Геніального Шедевру, ознайомча версія, далі надішлю ще шістсот шістдесят».
Тут уже навіть панорг не витримав психічної атаки і затулив вуха капелюхом. Але бета не знала жалю і меж:
— Синопсис, лонглайн, фабула!
— Тихіше, ти ж зараз…
— «Вітаю у Джеміні! Як я можу вам допомогти», нікчемні шкіряні мішки?!
Спільними зусиллями ШІ-демона було загнано в контейнер з червоною поміткою, і запальний виступ продовжився. Одні приклади були справді лякаючими, інші належали скоріше до категорії «хто з творами працює, той у цирку не сміється». Вечір продовжувався, всім було весело, хоча деякі учасники все ще тримали покерфейс.
Аж тут знадвору почулося знайоме тріпотіння крил, і одна з бет поспішила до вікна спіймати потенційну здобич. Однак коли вона розвернулася — команда не повірила своїм очам.
Бета була блідою як шкірні покриви індивідуума на першій стадії rigor mortis. Її руки, що стискали голуба, тремтіли, як після години роботи з бензопилою, а нажаханий вираз обличчя — хоч на кінопостер.
— Агов? Що трапилося? Що там таке жахливе прилетіло? Чергове ШІ? Романтезі? Рітейлінг без логіки і сенсу?
— Гірше… Я не можу, не змушуйте мене це озвучити, благаю! Мені страшно!
— Та кажи вже! Чого ми тут ще не бачили, ну!
Тремтячим, позбавленим попередньої життєрадісності й єхидності голосом, бета прошепотіла:
— Тут написано: «Сподіваюся, вам сподобається».
