Серед сучасних майстрів наукової фантастики для мене існує особлива категорія авторів, які пишуть про далекі галактики чи генетично модифікованих суперсолдатів, але роблять це так, ніби самі щойно повернулися з міжзоряної подорожі. І мій улюблений фантаст сучасності, Джон Майкл Скалці (чи Скальці, якщо ви віддаєте перевагу м’якшому звучанню, через яке перекладачі готові влаштовувати поножовщину) – король цієї специфічної категорії. Його творчість — це баланс між глибоким науково-фантастичним концептом, яскравими героями, динамічним екшеном та іронічним, часом відверто абсурдним гумором.
Звісно, на літературному Олімпі є місце для філософських монолітів. Якщо вже зовсім чесно, до мого улюбленого Дена Сіммонса, творця монументального «Гіперіона», чиї багатошарові тексти змушують довго й меланхолійно дивитися у стіну після прочитання (так, я так роблю), він трохи не дотягує в плані «академічної важкості». Але пише Скалці просто шикарно! Він бере дещо іншим: неймовірною людяністю своїх персонажів, бездоганним сарказмом, майстерною роботою з діалогами та здатністю перетворити навіть найбанальніший жанровий троп на чисте золото. Читати його тексти для мене суцільне задоволення, і ця стаття є моїм глибоким та трохи іронічним дослідженням біографії, кар’єрного шляху, ключових творів, а також фінансових та котячих тріумфів найдотепнішого фантаста сучасності.
Кидання монетки
Коли я вперше занурився в біографію Джона Майкла Скалці II (народженого 10 травня 1969 року у місті Ферфілд, штат Каліфорнія), то зрозумів, що його життя було позбавлене голлівудських стандартів каліфорнійської мрії. Замість розкішних вілл та серфінгу, його дитинство минуло у бідних передмістях Лос-Анджелеса. Він має італійське коріння, а виховувала його та ще двох дітей мати-одиначка в умовах важкої фінансової скрути. Цей досвід виживання на межі бідності наклав певний відбиток на його світогляд. Значно пізніше його юнацький досвід вилився у знамените, пронизливе есе «Бути бідним» (дуже рекомендую). Текст буквально розірвав інтернет своєю відвертістю, показавши, що за фасадом іронічного жартівника ховається людина, яка чудово знає ціну кожному долару.
Як і більшість геніальних речей у цьому світі, його шлях до наукової фантастики розпочався з щасливої випадковості. У юності Скалці однаково палко захоплювався двома жанрами: науковою фантастикою та містичними детективами. І коли настав час вирішувати, якому напрямку присвятити письменницькі амбіції, він не став влаштовувати довгих медитацій, а підкинув монету. Орел – фантастика, решка – детективи. Фортуна розпорядилася так, що випала фантастика. Якби монета впала іншим боком, ми б назавжди втратили геніального творця космічних імперій (хоча, напевно, отримали б класного творця детективів)!
Попри фінансові труднощі, інтелект Скалці проклав йому шлях до елітної освіти. Завдяки стипендії він зміг вступити до престижної Школи Вебба, а згодом й до Чиказького університету на філософію. Його університетські роки були сповнені парадоксів, гідних його ж романів. Уявіть собі: якийсь час його науковим керівником був сам Сол Беллоу, лауреат Нобелівської премії. Для будь-якого студента це квиток у вічність. Але мій улюбленець закинув навчання під керівництвом Беллоу, щойно його обрали студентським омбудсменом, вирішивши, що розв’язувати реальні проблеми студентів веселіше. Зрештою, у 1991 році він отримав диплом, так і не дописавши свій філософський проєкт. Нудні академічні трактати вже тоді здавалися йому менш привабливими за живі тексти.
Професійна кар’єра Скалці розпочалася з фрилансу для Chicago Sun-Times, а після випуску він працював кінокритиком та автором колонок. Робота кінокритиком відіграла ключову роль у формуванні його стилю. Коли маєш «по роботі» щотижня дивитися як шедеври, так і непотріб, ти швидко вчишся ненавидіти провисання темпу. Саме тому його проза така кінематографічна і позбавлена зайвої «води». У 1998 році Скалці потрапив під масові скорочення в корпорації America Online (AOL), де працював редактором. Замість того, щоб шукати новий офіс, він перейшов на вільні хліби і заснував свій особистий блог Whatever.
Його авторитет зростав настільки стрімко, що у 2010 році Скалці став президентом Асоціації американських письменників-фантастів (SFWA), причому був єдиним кандидатом у бюлетені! На цій посаді він пробув до літа 2013 року, борючись за те, щоб письменницька праця оплачувалася гідно (ну, от як його не любити?).
Як змусити видавців платити. Посібник від Скалці
Коли я переглядаю перелік літературних здобутків Скалці, він виглядає як мрія будь-якого гіка (навіть такого старого, як я). Його дебютний роман «Війна старого» приніс йому премію Джона В. Кемпбелла як найкращому новому письменнику у 2006 році. Далі статуетки посипалися одна за одною: «Г’юго» як найкращому фанатському письменнику (за блог Whatever), «Г’юго» за збірку саркастичних есеїв «Ваші листи з погрозами будуть оцінені». А у 2013 році він здобув головну нагороду жанру – «Г’юго» за найкращий роман для своєї блискучої сатири «Червоні сорочки». Згодом додалися премії «Локус» за «Крах імперії» та «Товариство захисту кайджю», а також премія імені Роберта Гайнлайна у 2023 році.
Але для мене найцікавіше – його безпрецедентні фінансові тріумфи, які змусили багатьох колег по цеху пити міцне та заспокійливе від заздрощів. Письменник, який знав, що таке злидні, вирішив, що література повинна приносити цілком матеріальний добробут.
У травні 2015 року видавництво Tor Books підписало з ним контракт на астрономічну суму (3,4 мільйона доларів!!!) за 13 книг протягом 10 років. Факт того, що автор наукової фантастики отримав такий гігантський аванс, став подією світового масштабу (про це писали навіть у The Washington Post). Скалці навіть прозоро розповідав про свої доходи, бажаючи продемонструвати реальну економіку видавничої справи. Звісно, такий фінансовий ексгібіціонізм викликав шквал емоцій: наприклад, незалежний автор Гаррі Дж. Конноллі гірко зазначив, що за весь час творчої діяльності заробив близько 40 тисяч доларів, ледве оплачуючи свої рахунки.
І найсмішніше те, що Скалці повністю виправдав ці шалені інвестиції! До 2024 року видавництво з’ясувало цікавий факт: з п’яти випущених за контрактом книг чотири стали бестселерами New York Times, усі отримали пропозиції щодо екранізації, а доходи письменника суттєво перевищили початковий аванс. Розуміючи, що Скалці стає куркою, яка несе діамантові яйця, у 2024 році Tor Books підписали з ним новий монструозний контракт ще на 10 книг.
Беконні коти. Як змусити тещу читати фантастику замість ЛР
Я обожнюю Скалці за те, що він перетворив пришелепкувату дурашливість та іронію на високе мистецтво. Якщо почитати його блог Whatever, заснований ще у 1998 році, можна побачити, що він є геніальним тролем з надзвичайно добрим серцем. Він використовував блог для гострих соціальних коментарів та відвертих знущань над здоровим глуздом. Як він сам каже: якщо ви ведете блог виключно заради маркетингу, ви приречені; а головне – розважати самого себе.
Його найвидатнішим абсурдистським вчинком, з якого я просто реготав, стала історія з котом і беконом. У 2006 році він написав пост, у якому… примотав скотчем шматок бекону до свого улюбленого кота Глаггі (в оригіналі – Ghlaghghee. Просто щоб ви розуміли рівень майстра). Мета? Жодна! Виключно для того, щоб довести інтернету, що він здатен на це. Кіт стоїчно переніс процедуру, продовжуючи спати біля ноутбука.
Фотографія стала вірусною, породивши «Закон беконового кота щодо інтернет-популярності» (Гугліть – The Bacon Cat Law of Internet Popularity. В нас він не був мемом). Його суть: найпопулярнішим постом у вашому житті буде не вистражданий аналітичний текст, а щось абсолютно безглузде, таке як шматок мертвої свині на спині кота. Про BaconCat написали New York Times та Wired! Хтось навіть створив від імені кота пародійний блог, який став популярнішим за 98% (!!!) усіх блогів в інтернеті. А сам Скалці жартував, що якщо примотати до спини кота бутерброд маслом догори, вийде вічний двигун (так, це саме він придумав).
Існує навіть конспірологічна теорія, що Джон Скалці не людина, а розумний кіт, який просто позує під виглядом письменника. Зараз він виховує двох нових улюбленців – Thing One та Thing Two, які мають свій Twitter.
Але за всім цим тролінгом ховається дуже сімейна людина, яка безмежно обожнює свою дружину Крістін та доньку Афіну. І в нього є секрет створення класних сюжетів, який він називає «шлюзною науковою фантастикою». Головним тестувальником усіх його ідей є його теща Дора, яка є фанаткою любовних романів. Коли він вигадує складну концепцію гіперпростору, він питає себе: «Чи зможе моя теща Дора це зрозуміти?». Якщо так – концепція залишається. Цей підхід робить його книги захопливими абсолютно для всіх.
Цикл «Взаємозалежність» (The Interdependency)
Ось тут я готовий співати автору найгучніші дифірамби. Коли у 2015 році Скалці підписав свій мега-контракт, він видав нову космічну оперу – цикл «Взаємозалежність» («Крах імперії», «Вогонь, що поглинає», «Останній Емперокс»). Це епічнюще полотно неймовірного розмаху, яке майстерно завершилося. До речі, всю цю серію мені довелося читати мовою оригіналу, бо я просто не міг чекати!
Сюжет будується навколо того, що людство розселилося по галактиці завдяки Потоку (The Flow), яка є мережею космічних течій. Майже жодна з колоній не здатна вижити самостійно, всі існують у штучних середовищах і критично залежать від торгівлі (тому й «Взаємозалежність»). Раптом виявляється, що Потік нестабільний. Шляхи починають зникати, і незабаром уся система зруйнується, прирікаючи людство на ізоляцію і голод. Це дуже дотепна алегорія на глобальну зміну клімату на Землі: політики й олігархи вперто ігнорують факти, намагаючись урвати побільше грошей перед кінцем світу.
Персонажі – це щось! Головною фігурою стає Грейланд II, яка випадково отримує титул Емперокс і мусить рятувати людство. Але справжньою зіркою для мене стала леді Ківа Лагос (Kiva Lagos) – комбінація надзвичайного інтелекту та найбруднішої лайки у всій галактиці. Вона «посилає» опонентів так витончено, що це звучить як поезія.
Політика, штучний інтелект (ще ДО нашої епохи ШІ!), палацові перевороти та гумор – Скалці замішав смачний коктейль. Фінал вийшов логічним і реалістичним. Я надзвичайно сподіваюся все ж, що вітчизняні видавництва зроблять увесь цикл в українському перекладі!
Українські видання, які вже можна прочитати
Поки я чекаю на українську «Взаємозалежність», наші перекладачі (величезне спасибі Алексу Антомонову та Анатолію Сагану!) вже подарували нам купу інших шедеврів, зберігши всю фірмову дурашливість автора.
Цикл «Війна старого»
Я от прям закохався в Скалці з перших же слів роману «Війна старого»: «На сімдесят п’яту річницю Джон Перрі зробив дві речі. По-перше, відвідав могилу дружини. По-друге, записався до армії». Потім я прочитав усі три книги в цій серії (перша, «Бригади привидів» та «Остання колонія») і був у повному захваті. Сподіваюся, що зрештою вийдуть усі твори цієї серії українською.
Концепція твору – дотепний стьоб і водночас шана бойовій фантастиці. Земля постачає гарматне м’ясо для Колоніальних Сил Оборони, але їм потрібна не молодь, а 75-річні пенсіонери! Їхню свідомість переносять у зелені омолоджені надлюдські тіла і відправляють у криваву м’ясорубку. Якщо виживеш – отримаєш нове молоде життя десь в далекій колонії. Чорний гумор, секс старих пердунів в молодих тілах, битви і нескінченні саркастичні діалоги (де всі герої жартують, як підлітки з Marvel) роблять цю серію шикарною.
«Зірковий агент»
«Зірковий агент» – взагалі угар і вогонь. Це просто еталон дебютного роману для будь-якого фантаста! Головний герой Том Штейн – цинічний голлівудський агент, якого наймають прибульці, щоб він підготував людство до їхньої появи. Проблема в тому, що ці прибульці виглядають як гігантські, смердючі, желатинові пухлини. Книга – влучна сатира на шоу-бізнес (та трошки на прибульців).
«Негідник-початківець»
«Негідник-початківець» (про котика! Адже всі люблять котиків!) – ще одна перлинка абсурду. Вчитель-невдаха Чарлі успадковує від покійного дядька бізнес, який виявляється карикатурною імперією суперлиходія. Йому доводиться керувати базою у вулкані, вести переговори з дельфінами-членами профспілки (які постійно лаються) та працювати з розумними котами-шпигунами. Ідеальне читання, якщо ви мріяли про власне підземне лігво.
«Товариство захисту кайджю»
У цьому році вийшла «Товариство захисту кайджю». Я її поки не прочитав, але вона обов’язково в моїх планах на літо. Герой під час пандемії втрачає роботу і влаштовується в організацію, яка доглядає за гігантськими радіоактивними динозаврами (кайджю) в паралельному вимірі, щоб ті не розтоптали наш світ.
Я з цікавістю спостерігав за епічною лінгвістичною драмою навколо цієї книги в Україні. Видавництво спочатку анонсувало її як «Товариство захисту кайдзю», що викликало справжній вибух у фанатів через використання російської «поліванівки». На щастя, видавництво «Богдан» дослухалося до гніву і оперативно змінило назву на правильну – через «дж».
Коли Місяць стане сиром
Зараз я з нетерпінням очікую на роман «Коли місяць дивиться в очі» (When the Moon Hits Your Eye), який вийде в оригіналі у 2025/2026 роках. Сюжет вражає своєю геніальною дурістю: одного дня наш Місяць просто перетворюється на гігантську кулю сиру. І Скалці фокусується на тому, як реагує людство: від мільярдерів у стилі Ілона Маска, які хочуть це монетизувати, до астронавтів, які в розпачі скасовують місію. Це буде апокаліпсис, якого світ ще не бачив – смерть від сиру (я фанат сиру, навіть роблю їх вдома).
Чому Джон Скалці – моя любов?
Детальний аналіз його життя і творчості доводить мені один факт, про те, що фантастика не має бути нудними, депресивними трактатами. У світі, де автори намагаються вразити похмурістю, Скалці робить суперлиходіїв заручниками дельфінячих профспілок, а хтивих 75-річних пенсіонерів відправляє в космос. І при цьому його тексти залишаються глибокими і людяними.
Він пройшов шлях від бідняка до мультимільйонера, змусивши індустрію працювати за його правилами, і залишився добрим, іронічним хлопцем, який знає, як розважити публіку і себе. Його твори – мої найкращі ліки від екзистенційної кризи.
Тож мені залишається лише чекати на українську «Взаємозалежність» та сирний Місяць. Тому що читати Джона Скалці – гарантовано отримувати непідробний дитячий захват, якого нам всім так зараз не вистачає.
З повагою,
Гальперін Денис