Хто з нас у відчаї не здіймав до небес руки, після марних пошуків чогось більш-менш оригінального чи хоча б трошки цікавого у книгарні? Де сучасні Ремарки, Лесі Українки, Сервантеси? Чому полиці заполонили безталанні, схожі один на одного твори, які без жодних на те підстав видаються за шедеври сучасної літератури? Чи не стало вже у світі справжніх письменників?
Почувши наш зойк, з темних закутків бібліотек, книгарень, з віддалених пунктів прийому макулатури виповзають недогодовані, короткозорі, інтелігентної зовнішності створіння і зловтішно всміхаються: ми були справжніми! Ми писали глибоко, пристрасно, ми писали як не писав ніхто раніше. Але читачі не хотіли нас! Вони хотіли зрозумілих, передбачуваних і поверхневих. Саме читачі винні у зубожінні сучасної літератури!
Дехто з читачів від подиву випускає з рук книгу і кліпає безневинними оченятками, дехто бочком просувається до виходу — хтозна що можна чекати від тих “справжніх письменників”. Дехто показово купує повне зібрання творів Франка — мовляв, ви і ногіточка Івана Яковича не варті. А дехто згадує, що найкращий захист то напад, і звинувачує “справжніх” у тому, що вони читати не вміють, не те що писати.
Конфлікт загострюється, взаємні образи доходять до абсурду, хтось обома руками хапається за найважчі фоліанти, аби в якості вирішального аргументу жбурнути їх у голову опонента… Цієї миті звідкись лунає стримане хихотіння. Хто тут?! І письменники, і читачі роздратовано озираються, заглядають під столи, шукають таємні ходи у стінах — але нікого не знаходять.
Таємничий третій елемент
За всю історію людства лише декілька обраних можуть похвалитися тим, що бачили на власні очі видавця. Читачам відомі лише назви видавництв. Письменники знають на пам’ять їхні електронні пошти, а ті, кому пощастило дізнатися номери телефонів, — роблять собі з них татуювання. Одиниці навіть можуть похизуватися тим, що одного разу бачили видавця зі спини, коли той сідав у таксі. Але хто скаже, в чому полягає місія видавця на цій грішній землі? Чи виконує він її старанно чи, подібно до більшості з нас, від ранку понеділка тільки і робить, що мріє про вечір п’ятниці?
Зазвичай, в простих смертних немає можливості судити небожителів через банальний брак відомостей про них. Часом трапляються скандальчики — у друк потрапив текст за усіма ознаками згенерований, якийсь графоман скиглить у соцмережах, що в нього оманою відібрали права на твори, хтось помітив, що видавництво продовжує співпрацю з запоребриком. Але завжди знаходяться виправдання — сталася технічна помилка, ми не хотіли, ми більше не будемо… І ми віримо, і пробачаємо, і забуваємо… бо що ми — і читачі, і письменники — що ми таке без видавців?
Два підходи до редактури
Та все ж, повертаючись до питання у заголовку, давайте розглянемо один показовий випадок. У 1986 році вийшов друком черговий бестселер Стівена Кінга “Воно”. Величезні наклади по всьому світу, екранізації та спін-оффи. Твір хоч не ідеальний, але містить чимало хорошого — яскраво описане дитинство, дружба, протистояння зі злом. Головний протагоніст, клоун Пеннівайз, ледве не досягає популярності графа Дракули. От тільки на рівні з усім хорошим згадується один дивний епізод — сексуальна оргія дванадцятирічних дітей у каналізації . І критики, і прихильники сходяться в тому, що це занадто навіть для “короля жахів”. Власне, епізод не жахливий, лише цілковито позбавлений сюжетної, естетичної чи бодай якоїсь цінності. Без шкоди для об’єктивності статті, можна також описати той епізод як сексистський та просто огидний. Хтось всміхнеться — що ви хочете, це ж Кінг, він певно по ночах за старенькими бабусями полює з молотком. А ще, на той момент Кінг був молодим, вже популярним і багатим. Можна згадати і про його кокаїнову залежність, але молодість і популярність впливають на світогляд сильніше за речовини.
Одначе, як щодо видавця? “Воно” писалося шість років, і не дивно, що Кінг загубив розуміння того, що саме він написав. У видавця такого виправдання немає. Власне, головна його функція у літературному процесі це фільтрувати те, що не повинно потрапити у друк. А тут… У випадку оргії ще й в якості обтяжувальної обставини виступає той факт, що роман надто розтягнутий, і невеличке скорочення тільки пішло б на користь. Тож, куди дивився видавець? Чи дивився він взагалі? Хтось критикував його непрофесіоналізм, висміював у ЗМІ чи надсилав прокльони на його голову? Хтось хоча б знає як його звати?!
Прикладом відданості видавничій справі може слугувати історія публікації “Володаря мух”, якого так любить той же Кінг. Виключно завдяки наполегливості редактора Чарльза Монтейта (Charles Monteith), Голдінг прибрав першу частину книги, де довго і нудно пояснювалось звідки і як діти опинились на острові, що це за війна, від якої тікали, тощо. роцес редагування забрав стільки часу і сил, що по завершенню Голдінг зізнався, що втратив будь-яке об’єктивне бачення свого твору. Уявіть собі, як було Монтейту. Хто хоч раз умовляв автора прибрати малюсенький абзацик, той скаже, що Гераклу простіше було чистити авгієві стайні — щонайменше Авгій з кіньми не волали про те, що звикли до свого гною і радше помруть, ніж дозволять забрати бодай жменьку.
Тож, наступного разу, обговорюючи з колегами по цеху екзистенційне питання “куди котиться література”, не забувайте, що траєкторію її падіння описує рівняння не з двома (письменник + читач), а з трьома невідомими — письменник + читач + видавець.
Корисні посилання від редакції:
Нагадуємо, що прийом творів до Альманаху все ще триває! Якщо ви відчуваєте в собі сили відповідати вищезазначеним критеріям — ми чекаємо на ваші рукописи. Також ви можете підтримати наш проєкт оформивши передзамовлення або ставши меценатом.