Андрій Химерний: Що таке хороша література? Розширений маніфест.

Привіт. Нещодавно я намагався сформулювати, що воно таке — хороша література, виділивши п’ять основних критеріїв. Чому б не продовжити цей діалог і не розгорнути трактування власних же принципів? Що мене трохи дратує в деяких літературних дискусіях — то це любов до універсальності, бажання все узагальнити і сформулювати для всіх теоретично мислимих випадків. Але ж література не живе в Абсолюті, і мы там не живемо. Мої спроби говорити про хорошу літературу відбуваються тут і зараз — це досить конкретна ситуація нас усіх, людей, які пишуть і відбирають художні тексти у 2026 році.

Дослідження як антитеза самовдоволенню (і трохи про ПТСД)

Перш за все хочу сказати, що я не маю нічого проти написання текстів у рамках психотерапії чи самотерапії. Я цілком «за». Це чудова область людської діяльності, по-своєму неозора. Щоденникові записи по-різному форматовані, автоматичне письмо, робота з життєвими сценаріями через казки, новелізація власної біографії, листування за допомогою невідправлених листів зі значимими іншими та частинами своєї ж особистості… Багато з цих речей я робив сам, деякі радив клієнтам.

Є тільки один момент, на якому я хотів би наголосити: це не література. Я назвав би це «психологічна текстова самодопомога» (далі ПТСД). Майже як ПТСР, тільки в ідеалі навпаки.

Крім терапевтичних, існують ще способи взаємодії з текстом, які я не можу схарактеризувати інакше як мастурбацію. Часто це тексти буквально про секс, але не завжди. В цілому теж нічого поганого, якщо не захоплюватись понад міру. Особливо, якщо писати і відправляти їх виключно людині, з якою у автора буде (чи був колись) фізичний секс. Втім, это теж не література. Зауважу в дужках, що ідеальну текстову «дрочильну» фантазію сьогодні вже може скомпонувати нейромережа, люди понаробили для цього спеціальних чат-ботів.

What я маю на увазі під дослідженням — то це свідомий пошук новизни. Тематичної, формальної чи того, що найбільше цікавить особисто мене: пошуку нових форм проживання цього дивного людського життя на цій планеті. Власне тому я і люблю жанрову літературу, фантастику. Література стає хорошою, коли вона пропонує мені новий погляд на соціальні зв’язки, використання технологій чи просто граничні досвіди, з якими ми не так часто стикаємось у повсякденності. Безліч речей, які потім були втілені архітекторами та інженерами, спершу виникли в уяві письменників.

Якщо ви все ще тут, дякую. Розумію, що перевищив навіть свій ліміт на душноту і високочолість, і ви вже мене щиро ненавидите, але знаєте що? Пофіг. Це ж я. Нормально мене ненавидіти за душність)))

Складність, або чому соромно бути тупим

Складність — це добре, бо світ є складним, хочемо ми цього чи ні. А отже, той, хто пропагує простоту — або шахрай, або ідіот. Я ненавиджу народницько-радянський культ «простих людей», люблю роман Тараса Прохаська «НепрОсті», а фразу «Будь прощє!» сприймаю як аналог удару в обличчя.

Я маю таку нахабність припускати, що якби ця орієнтація на складність стала універсальною, світ став би кращим місцем. Не поспішайте хапатись за каміння і звинувачувати мене в тоталітарних нахилах. Я припускаю, що щира різноманітність та свобода можуть існувати лише шляхом ускладнення. Тоді як простота — вона і є насправді завжди тоталітарна, бо зводить людину до набору мавпячих реакцій: пожерти, поспарюватись, домінувати, познущатись над чужим, погрітись із рідним. Це є просте та приємне. І писати про це просто, легко та приємно. І читати теж. Але Істина складна (пробачте мені ці відсилки до нешановного Булгакова).

Але ж і сама складність складна у впровадженні, і сама по собі не робить літературу хорошою. Тож маю поговорити і про її реалізацію:

1. Адаптивна крива навчання. Мозок наш в цілому любить складність (еволюцію не надуриш!), але не надто високу. Текст, особливо довгий, має вести читача обережно і поступово, винагороджувати за зусилля, уникати беззмістовних інфодампів. На більш великому масштабі хотілося б бачити більше книжкових блогерів, які долучають читача до літератури складнішої, а не просто розділяють з ним емоційний екстаз свідомого отупіння (привіт, Тік-Ток).
2. Маргіналізація тупості. Хотілося б, щоб найтупіші книжки просто видалялись із суспільного поля шляхом осуду. Це як дієта: набагато простіше отримувати задоволення від здорової їжі, коли в холодильнику немає кремового торта. Замість того, щоб шеймити людей за зовнішність чи сексуальні вподобання, я пропоную шеймити їх переважно за тупість. Системно і послідовно.
3. Беззмістовне ускладнення. Складність може бути дискредитована, коли автор тупо вимахується. Є такий тип книжок, де за складністю форми ховається відсутність сенсів (це часто приписують постмодернізму). Також беззмістовне ускладнення характерне для літератури, що заграє з дешевою езотерикою, нумерологією і всяким таким. Коли складність втрачає зв’язок з реальністю, вона вироджується.

Наостанок, маленька постколоніальна примітка. Мені видається, що недовіра до інтелектуальної літератури та тяга до виправдання простоти частково викликана тим, що довгий час у нашому просторі саме російська література претендувала на роль «складного» зі своїм великим інквізиторством імені Фьодорміхалича. Тому стратегія втечі виглядала логічною. Але досить глибоко закопавшись в архіви, бачимо, що потуги росіян бути складними сміховинні на фоні світових зразків, а наша власна tradition ніколи не була традицією спрощення. Сумно тільки, що ці мої ламентації відтворювались в літературній дискусії ще сто років тому, де Зеров з Хвильовим дискутували з пролеткультівцями. І вибачте, всіх захисників «просто легкого читання щоб розслабитись» я бачу як духовних нащадків пролеткультівців. Адже соромно бути тупим.

Характеристики і світогляди. Шкала Наталки

Якщо подумати, то розрізнення між характером і світоглядом більше кількісне, а не якісне. Але кількість чого саме ми вимірюємо? Ну, припустімо, кількість рефлексивних сходинок. Поясню все на прикладах. Візьмемо якусь персонажку, чим ординарнішою вона буде на початку — тим краще. Назвемо її Наталка. І помістимо кудись в максимально нудне місце — 19 століття, глибока українська провінція.

• «Наталка-Нуль»: Жінка, чия базова мотивація — бажання кохати і бути коханою. Цього недостатньо навіть для дуже поганого любовного роману.
• «Наталка-Один»: Розуміє свої прагнення і може вибудовувати елементарні стратегії. Сором’язлива буде співати сумних пісень біля криниці, агресивна — зачіпати парубків двозначними жартами. Світогляду ще немає. Вона просто живе, йде за поривами, але ніколи не намагається подивитись на себе саму згори. У неї може бути кілька сценаріїв: Альфа (тиха дівчина, яку віддають за старого, але тут з’являється гусар), Бета (зваблює юного панича), Гамма (знаходить роботящого парубка і ставить хату) або Дельта (потрапляє в гарем султана і відкриває еротичні схильності). В принципі, на цьому рівні можна написати типовий поганий любовний роман. Або стилізацію під 19 століття. (Якщо замінити Наталку на Остапа, то можна навіть потрапити в топи самвидаву).
• «Наталка-Два»: Автор нагородив її вмінням розмірковувати. У неї в голові є уявлення про долі всіх тих Альф і Бет, і вона враховує їх, коли приймає рішення. Вона розуміє, скільки її товаришок померло під час пологів, і хоче поїхати до міста вивчитись на лікарку. Або фокусується на соціальному гнобленні і їде кидати бомбу в царя. Тут вже є певний світогляд. На цьому рівні вже можна писати хорошу прозу. Легко побачити нашу «Наталку-Два» в героїнях Панаса Мирного чи Марка Вовчка.
• «Наталка-Три»: Дівчина, яка здатна побачити картину в цілому. Базовим ядром все ще залишається бажання кохати, але рівень рефлексії інтегрує все попереднє. Може, вона раптово усвідомить, що традиційний моногамний шлюб — це пастка, і вирішить організувати просто тут, у Житомирі-1880, поліаморну комуну, наближену до Абсолюту? Такого типу персонажів можна побачити у Високому Модерні (Гессе, Домонтович). І знаєте, на мій погляд, сьогодні саме так писати і варто.

Технічне зауваження: автор може дозволити собі не демонструвати читачу всю цю надскладну внутрішню кухню рефлексії (щоб не вийшло як у Роберта Музіля — надзвичайно інтелектуально, але занудно). Все це може залишитись під капотом, а за персонажів хай говорять їхні вчинки. Але прихований високорефлексивний світогляд дозволить їм діяти небанально.

Мораль та проповідь під стінами міста

Універсальний критерій хорошої літератури для мене такий: автор має в якийсь момент усвідомити, що його текст є моральним висловлюванням, а написання та публікація — моральним актом. Текст, зроблений на запереченні моральних систем, чи текст, який просуває нігілізм — теж може бути хорошим. А от автор, який не усвідомлює, що робить («пишу бо пишу, які цінності, відчепіться всі») — ні. Як казав дядько Сократ, неусвідомлене життя не варте того, щоб його взагалі жити.

Методичні рекомендації, як покращити текст після усвідомлення його як морального висловлювання:

1. Чесна гра. Намагайтесь не підігрувати одній зі сторін. Читачі легко бачать, де їх намахують. Фокуси на кшталт «зробимо всіх комуністів красивими та шляхетними, а нацистів мерзотниками» працюють не дуже добре. Помістіть свою моральну ідею в рівні умови з антагоністичною. Найгірше — це використання «опудалок», коли чужа максима представлена чимось карикатурним.
2. Уникати пастки сірого. Навіть якщо це відтінки сірого, все одно варто навести контрастність. Навіть якщо автор не розуміє, на якому він боці, обидві позиції мають бути яскраві. Нещодавно читав оповідання Кена Лю «Візантійська емпатія». Дві героїні: Софія та Цзяньвень. Я дочитав і подумав: Софія тут добро, бо вона раціональна, а Цзяньвень — наївна дурепа. А мій приятель послухав і каже: «Цзяньвень лапочка, а Софія якась довбана психопатка». Отак виглядає добре написаний морально неоднозначний текст! А якщо всі герої просто тваринки з інстинктами парування — то це не сіра мораль, то ви просто писати не вмієте.
3. Троянди й виноград (красиве і корисне). Якщо маєте бажання згодувати читачу «корисне» (моральний меседж), маєте збалансувати це «красивим». Сами по собі «красиве» без «корисного» (мистецтво заради мистецтва, декаданс) іноді працює. А от «корисне» без «красивого» — це виходить інструкція до мікрохвильовки. Тільки неіснуючої мікрохвильовки до того ж. Не робіть так.

А де ж проповідь, спитаєте ви мене? І біля яких таких стін, якого такого міста? Ну, місто ви можете обрати. Може місто Іліон, яке не дослухається до пророцтва Кассандри. Може місто Содом, яке трохи задалеко зайшло в моральній трансгресії. А може й Урук, стіни якого оспівує пісня про Гільгамеша. Бо що нам залишається, крім стін нашого міста? Все одно вони рано чи пізно рухнуть нам на голову і будуть занесені пісками пустелі. Такий бо порядок речей.

А проповідь така: плекайте сенси в огорожі текстів своїх, бо ось бачу, гряде оновлення. І будуть тексти беззмістовні, як смоковниця, що плода не приносить, і сокиру покладе Господь на корінь її, і будуть вигнані у тьму зовнішню і там в печі спалені. Істинно кажу вам, так буде! О, народ авторів, народ жорстковийний!

*вириває клапті з бороди і посипає голову попелом*